Читати книгу - "Пригоди двієчника"

хто наважувався сказати, що тут покояться кості звичайного осла. Згодом усе забулося, стерлося з пам'яті… Егей, діти мої, немало бачило це каміння, на якому ми зараз стоїмо. Й ішани творили тут свої чорні діла, і басмачі гуляли з оголеними шаблями.

Всі слухали оповідь діда Кабула з великою увагою. І, здавалося, не старий дід говорить, а сама історія.

І ЛИСТЯ АПЛОДУВАЛО ЙОМУ

От і пішли мої справи на лад. Навіть бабуся дала мені спокій. Вирішила, мабуть, що я вже перевиховався. Це я зрозумів сьогодні, коли вона, крекчучи, вилізла з постелі на вранішню молитву.

— Бабусю, може, й мені помолитися? — спитав я навмисне. — Адже я навчився у Янгока кількох молитов…

— Спи, синку, спи, — відповіла бабуся. — Годі того, що я, стара, шістдесят років поклонялася віслюкові. А молюся я тепер так собі, для фіз… фізкультури… так, чи як там кажуть?!

Отож бабуся дала мені спокій. Тільки інколи попросить щось зробити по господарству або збігати в магазин. Як оце зараз, наприклад. Послала по мило. Дорогою в сільмаг я зустрів Закіра. Після тої ночі, коли ми полювали на «дива», я його не бачив. Він ніс на плечі довгу нестругану дошку.

— Що ж ти оце робитимеш без мулли Янгока? — осміхнувся Закір, зупиняючись.

Ніколи б не подумав, що цей товстячок здатен лукавити.

— Піду з тобою полювати на дивів.

— Дзуськи! — сказав Закір і кинув дошку на землю. — Я тепер на таке діло не піду, друже. Пусте заняття. І взагалі буду триматися від тебе подалі. Ариф — це інша річ. Він допоміг мені перейти в сьомий клас. Я й російську склав, і алгебру.

— Отже, ти тепер добре рахуєш?

— Так, друже, навіть не уявляєш, як я це роблю. Кабулов каже, що з мене будуть люди.

— Овва! А скільки буде, як я дам тобі штурхана, двічі заїду у вухо, тричі пройдуся кулаком по спині і все це помножу на п’ять?

— Ти що, друже, бити мене хочеш? — здивувався Закір.

— Ні, але ти все ж полічи…

— Всього буде… підожди, прибери кулак — думати заважає… Всього буде… тридцять штурханів, тумаків і кулаків…

— Молодець, правильно вирахував. А куди ти несеш цю дровиняку?

— Це не дровиняка, а дошка, — пояснив Закір поважно й розповів, що Ариф після того, як загубив гроші, передумав купувати шафу, а вирішив змайструвати книжкову полицю своїми руками. Виявляється, саморобна полиця у тисячу разів краща, ніж якась там фабрична шафа.

— О, ви як намайструєте — уявляю! — сказав я.

— А що! Ариф знаєш який майстер! І дуже добрий він. Він, наприклад, уже склав список майбутніх читачів своєї майбутньої бібліотеки. Він і тебе записав… Каже, якщо Хашимджан схоче — хай бере, читає цікаві книжки. Ми тільки маленьким вирішили не давати книг. Ти ж знаєш, потрапить їм книжка до рук, то вони зразу сторінки з малюнками повиривають.

Я взявся за один кінець дошки.

— Ходімо віднесем цю дровиняку вдвох…

Ариф працював у поті чола. Весь двір завалено стружками, обрізками дощок і різним інструментом. Нижня частина полиці була вже готова.

— Кладіть сюди, — звелів Ариф. Потім додав: — І заметіть у дворі. Скоро мама прийде…

— А чому ти не стругаєш дошки? — поцікавився я.

— Так краще, — заклопотано відповів Ариф. — Коли дошки шерехаті, книжки міцніше лежать, не падають на підлогу…

Ми з Закіром заходилися прибирати в дворі, а Ариф — збивати другу частину полиці.

За годину все було готове, але я не схотів ждати, коли Ариф розкладе свої книги. Із-за дувала[14] вже давно чутно було сердитий голос моєї бабусі: «І куди цей шибеник забіг? Його тільки по смерть посилати, а не по мило!»

Одначе я і цього разу не дійшов до магазину. Ззаду під'їхав на велосипеді Мирабіддинходжа і сплигнув на землю.

— Зачекай, друже, мені треба з тобою неодмінно порадитися!

До мене вже люди навіть за порадою звертаються, он як!

— Про що порадитися? — спитав я, вдаючи з себе поважну людину. — Питай, відповім…

Мирабіддинходжа таємниче озирнувся:

— Спершу присягайся, що нікому не розкажеш моєї таємниці!

Я присягнувся.

— Сьогодні вночі я хочу втекти з дому, — сказав Мирабіддинходжа пошепки. — Порадь мені, як це краще зробити. Адже ти колись тікав, маєш досвід…

— А чого тобі тікати?

— Погані мої справи, друже. — Мирабіддинходжа потер очі і повторив: — Погані мої справи, дуже погані. Ти присягався нікому не говорити, і тому я відкрию тобі одну страшну таємницю: недавно я бачив дідуся Азраїля. Спершу він хотів убити мене, а потім передумав, загнав у глек і трохи побив, щоб налякати. А карав він мене за те, що брешу. «Якщо ти ще раз скажеш неправду, — мовив дідусь Азраїль напослідок, — неодмінно вб'ю тебе!»

— Ну? — вдавано здивувався я.

— Їй-богу! Я старався не брехати. Та й мати більше не примушувала після того, як прийшли хворі і… — Мирабіддинходжа пирснув у кулак, але одразу ж посерйознішав. — Тепер вона знову хоче примусити мене лазити в глек і кричати «амінь». Каже, оскільки немає Янгока, всі до нас підуть. — Мирабіддинходжа тяжко зітхнув, витер кулаком сльози. — А я не хочу більше лазити в глек. І брехати не хочу. Боюся, що знову прийде дідусь Азраїль. Удруге він мені не подарує. Неодмінно вб'є.

— Не журися, друже, знайдемо