Читати книгу - "Пригоди двієчника"

— Не твоє діло, — відповів я. — Сам скажи, хто ти такий: жовтий чи чорний див?

— Я мулла Янгок, а не див.

Я підійшов ближче і зупинився як укопаний: на Янгокові не було його пошарпаного чапана і поруділої від бруду чалми. Вусів і козлячої бороди теж не було. Смугастий сірий костюм, краватка, новенький фетровий капелюх, насунутий аж на очі…

— Це ти, мулла Янгок? — спитав я. — А де ж твоя борода?

— Я ще надто молодий, щоб носити бороду, — відповів він. — Мені ще сорок два роки.

— Он як?! Але ж ти мулла?

— Був муллою, та минулося, — хихикнув Янгок, потім раптом заквапився — Вибачте, я дуже поспішаю.

— Стій! — крикнув я і, підійшовши до Янгока збоку, постукав палицею по його спині. — Кидай чемодан! Зараз ми подивимося, що там у тебе: кізяки чи голови безневинних людей, яких ти вбив.

— Які кізяки, які голови?! — обурився Янгок. — Я на мокре діло ніколи не йду, громадянине… даруйте, не знаю, як вас величати. Хай це роблять такі дурні, як Балтабай…

— Зрозуміло. Вони будуть убивати, а ти їх покривати, так, чи що?

— Адзуськи! Мені б тільки на московський поїзд устигнути, а там шукай вітра в полі! Дуже мені потрібен ваш Балтабай! Відпустіть мене, громадянине, я запізнююсь.

— Нікуди ти не підеш. — Я тицьнув палицею Янгока в груди. — Помолися краще перед смертю, тому що я вирішив убити тебе! Я жовтий див, чув про такого?

— Див? Жовтий див? — спитав Янгок, анітрохи не злякавшись. — Звідки ти взявся, з казки, чи що? Якби ти сказав, що ти з міліції, я повірив би, але див…

— Я тобі покажу — з казки! — промовив я гнівно і, засвітивши сірника, підніс до обличчя Янгока.

Він злякано впав на коліна.

— Молися, доки не пізно.

— Та я ж не вмію молитися, товаришу див…

— Не вмієш? А коли ти працював муллою, молився?

— Бурмотів усе, що на язик спливе, от і все. Ніяких молитов я не знаю!..

— Все ясно. Бери чемодан у руки! — наказав я, частуючи Янгока легеньким штурханом. — А тепер нахилися, ось так. І не тремти, бо впустиш! — попередив я, сідаючи на нього верхи. — Чудово. Ну, давай, скачи.

— Куди скакати?

— До кишлаку. Просто до сільради. Ну, гайда!..

Ніколи, скажу я вам, не думалося мені, що це така розкіш — їхати верхи на жовтому диві! Катався я і на «Волгах», і на вантажних машинах, і на трамваї, але такої насолоди ніколи не мав. Янгок Уразаєв, од'ївшись на дарованих харчах, мчав до кишлаку, як породистий скакун, — тільки вітер у вухах свистів. Він, мабуть, сподівався, що я його відпущу. Не буде діла!

Я пригнав його просто до сільради і хотів здати сторожеві. Але того, мов на зло, не було на своєму місці.

Двері сільради були не замкнені, і я, не злазячи з Янгока, об'їхав усі кабінети, шукаючи, в якому б його замкнути. Але всі вікна тут, виявляється, без ґрат. «Не можна його залишати тут, — вирішив я, — втече мій шахрай».

Трохи подумавши, я знайшов найкращий вихід: замкнув Янгока в старій темній стайні, де зберігались різні колеса й запчастини до машини Абдушукурова. Затим я вернувся в сільраду, сів у головине крісло й написав оголошення: «Увага! Тут замкнено злодія і шахрая Я. Уразаєва, який видавав себе за муллу Янгока. Прошу зв'язати його і передати міліції».

Я приліпив об'яву до дверей стайні і з легким серцем вернувся до ковбані.

Закір, як і раніше, спав. Я сів біля нього, дістав кошик і з апетитом повечеряв. Потім укрився курткою (Закір не змерзне, він дуже гладкий) і солодко заснув.

Мулла Янгок, якого вранці вивели із стайні, клявся і божився, що з ним прикро пожартували диви, що вони цілу ніч їздили на ньому. Але йому вже мало хто вірив: «Бороду тобі теж диви обскубли? І костюм на тебе наділи? А оці пачки грошей, що лежали у твоєму чемодані, теж диви дали?»

Я з великим нетерпінням чекав повернення нашого дільничного міліціонера, який повіз Янгока в район. Якщо Балтабай пронюхає, що муллу Янгока викрито, негайно зникне. І хто знає, скільки ще він учинить злочинів, якщо зостанеться на волі!

Дільничний повернувся після обіду й одразу побіг до аптеки: він завжди там сидить, грає з аптекарем у шахи.

Коли я ввійшов, він сумно дивився на шахові фігурки, підперши щоку долонею, а аптекар посміювався — видно, вигравав.

— Дядечку міліціонер!

Дільничний здригнувся, підняв на мене невидющий погляд.

— Дядечку міліціонер, ви знаєте Балтабая Султанова?

— Аякже! — зрадів дільничний.

Радів він, звичайно, тому, що не доведеться здаватися аптекареві. А становище було у нього кепське. Один-два ходи — і мат!

— Звичайно, знаю, як же його не знати, голубчика! Це ж запеклий злочинець! Цілий рік його шукаємо — не зловим!

— Я знаю, де він ховається.

— Що? — міліціонер машинально дістав з підвіконня свій формений кашкет і надів на голову. — Говори спокійно, хлопчику, де ти бачив Балтабая Султанова? І чи не брешеш ти?

— Я ніколи не брешу, — образився я. — Він може вбити Абдушукурова…

Дільничний міліціонер чи то навмисне, а чи від хвилювання перекинув шахову дошку.

— Все, більше не граємо, друже, діло серйозне!..