Читати книгу - "Викривлений простір"

— Заслуговують, — байдуже повторив Верес. — Що ви хочете від мене?

— Нічого. Просто не люблю бачити квасні обличчя.

— Камчуже, що з тобою?! — цього разу істерично скрикнула Ланета.

Кібер переможно посміхнувся.

— Годину тому я розгадав секрет безсмертя, Лането. Налий мені ще один бокал.

Якби Камчуг з самого початку був стриманішим і поважнішим, його слова не справили б такого враження. Але нахабство ніби виправдовувало його і тому підсилювало значення щойно сказаних слів. В погляді Камчуга було стільки божевільного блиску, радості, непідробного торжества, що ті слова були і для Вереса з Ланетою мов осяяння.

— Так, вам не вчулося.

— Пробачте, — лише й спромігся Верес. Довго дивилися один на одного.

— То розказуйте, — не втримався Антін Верес. — Ви переконані, що проблему вичерпано повністю?

— Абсолютно. Наш Центр можна розганяти, — голосно розсміявся. — Наша об’єднана діяльність втратила свою доцільність. Що таке проблема довголіття, коли розгадано секрет безсмертя?

— Де ключ до розуміння цієї проблеми? — Верес оговтався і запитав вже без хвилювання в голосі, поважно, як науковець науковця.

Камчуг також споважнів.

— Все виявилось елементарно просто. Деякий перегляд законів Бакса…

— Ви вже можете висловити свою думку в конкретних формулюваннях? — нетерпляче обірвав його Верес.

— Так, — ображено сказав Камчуг, а потім викрикнув:

— Я тиждень не виходив з лабораторії. Я працював. І я відкрив цю таїну всесвіту!!!

— Пробачте, — спокійно мовив Верес. — Розповідайте.

— Деякий перегляд законів Бакса. Слухайте. Матерія вічна. Але не вічні клітини, молекули і всі угрупування, котрі її утворюють. Чому так? — запитав сам себе і сам собі поважно відповів. — Вони не вічні тому, що сьома корелятивна алель постійно продукує фактор кадарин. В. цьому й полягає основна функція сьомої корелятивної алелі. Якщо вилучити її зі складу клітин, вони будуть жити вічно, постійно знаходячи нові резерви в продукції тилових субстратів. Клітина і організм зможуть самооновлюватись вічно.

— Але ж так звана сьома корелятивна алель існує лише в нашій уяві, гіпотетично. Як ви можете стверджувати? Як її можна вилучити зі складу клітин?

— Ви не можете, а я можу, — посміхнувся Камчуг. — Я тиждень не виходив з лабораторії! — знову крикнув на всю кав’ярню. — Працював! А ви тут перехиляєте в горлянки еклектони і боро! А я працював! Коли продукувати навколо клітини чи всього організму гравітаційне поле вище 27 герів, сьома корелятивна алель розпадається на елементарні складові і виводиться ренальними структурами.

— Але ж хто може продукувати поле такої інтенсивності? Це ще недосяжно. Жодна експериментальна установка не створила такого…

— Я можу продукувати таке поле, — різко перебив його біокібер. — Я тиждень не виходив з лабораторії! Я ще не знаю, за рахунок чого мені це вдається, але відчув — можу продукувати таке поле. Не забувайте, що я біокібер.

Голосна розмова привернула увагу оточуючих. До стойки, ніби зовсім випадково, підійшло кілька чоловік. Вони балакали між собою, але прислухались до слів Камчуга. Його добре знали в Центрі. Він був путящий біокібер, працелюб.

— А тепер мусите сказати, чому ви такі сумні сьогодні? — посміхнувся до Вереса. — Я розказав причину свого збудження. Але що засмутило вас? — В словах Камчуга заховалася зверхня іронія.

Верес пробачив біокіберу його тон, напружено подивився в очі і сказав:

— Ходімо зі мною. Якщо ви справді можете генерувати гравітаційне поле такої інтенсивності, ї якщо справді це поле руйнує сьому корелятивну алель, і якщо справді саме від цієї алелі залежить довголіття клітин — тоді ходімте зі мною. Ви можете мені допомогти. І, головне, зможете мене переконати.

Камчуг з Вересом, а за ними весь гурт людей, пішли повітряним віадуком до третього експериментального корпусу.

Коли підійшли до 16-ї барореторти, органокомплекс № 17/8 був практично нежиттєздатним. На екрані монітора писалась пряма лінія. Жоден датчик еманаційного поля не реагував на внутрішнє вітальне випромінювання. Під куполом 16-ї барореторти ніщо не свідчило про найменші ознаки життя.

Зупинилися, оточили малим півколом прозорий купол. Камчуг урочисто прочинив важкі пластикові двері і підійшов до маніпуляційного столу. Дивився поперед себе напружено і схвильовано. Став тої миті якийсь вирлоокий, не схожий сам на себе. Доторкнувся долонею до слизького субстрату ї зробив рух, котрий неможливо описати словом, ніби прийняв позу інканського нікі. Він аж тремтів від збудження. Потім зробив химерні паси над органокомплексом, якісь чаклунські рухи, позбавлені для оточуючих найменшого змісту.

Верес і весь гурт напружено вдивлялись в зелений зайчик, що виписував, як і раніше, струнку пряму на екрані. Жоден датчик не свідчив про найменші прояви життя. Але вони вірили. Бо ж як могли не повірити цим словам, цьому захопленому погляду, що випромінював навколо себе хвилю величезного осяяння? Вони не могли не повірити.

Пройшла хвилина, друга, можливо, ціла вічність. Але ніщо не змінилося. А сам біокібер Камчуг, теж напружено вдивляючись крізь прозорий купол барореторти в екран монітора, раптом здригнувся, його очі запали, а постать зіщулилась. Він першим зрозумів, що трапилось.

Повільно, мов поранений чи смертельно хворий, потворний центуріанський діліак, прочинив пластикові двері барореторти, вийшов до гурту. Тихо промовив:

— Пробачте. Я просто тиждень не виходив з лабораторії. Я перевтомився. Пробачте. Мені треба хоч трохи відпочити. Не віддавайте мене на демонтаж. Я відпочину, і все буде добре.

«Дуже специфічна у мене робота, делікатна.

Мабуть, перша ж помилка коштуватиме мені життя. Чи спробують відремонтувати? Швидше всього — без зайвих вагань відправлять на демонтаж-реконструкцію, після чого набуду якихось зовсім інших властивостей, здатностей, рис характеру. Одне слово, то вже буду не я, не біокібер