Читати книгу - "Викривлений простір"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Рецензенти: В. Ф. Гужва, П. Г. Щегельський

В час, коли схочеш лишити

клопоти буднів

заради важливіших справ,

щоби продовжувать шлях наш,

напнувши усі вітрила,

ти намагайся тоді, щоб привітно

дивилися лиця —

лагідність личить людині,

а гнів ти для звірів лиши.

День ще зрання видався сонячним. І, мабуть, саме тому в Антона Сухова був просвітлений, позначений карбом бентежної осені настрій. Сухов радо й бадьоро їхав на роботу, в клініку. Вправно і швидко прооперував. Операція видалася складною, але все пройшло нормально. Таке трапляється не часто.

Антон вийшов із клініки і неквапливо прошкував тротуаром вздовж магістралі, що вигиналася довкола яру правильною дугою. Обабіч дороги відсвічували черленим золотом клени, а на протилежному боці яру ще не вжухла зелень акацій та дубів.

З самого ранку того дня світило сонце після трьох днів безперервних дощів. Легкий вітерець перебирав його волосся з сивиною на скронях. Він посміхався сам до себе, радіючи погожому дню. Додому йти не хотілося.

Осінь. Сонце. Вдала операція. Натруджені мозок і тіло мимоволі шукають спочинку. А що може бути кращим за отакі хвилини? Відпочиваєш… І не хочеться ні про що згадувати.

«Вероніки ще немає вдома. Шкода: якийсь невидимий бар’єр проліг поміж нами, і той бар’єр важко зруйнувати, бо, власне, зараз немає бажання його руйнувати. Оті бар’єри дарують перепочинок, тож і за це їм дяка. А що водночас приходить самотність… можливо, то й не біда, бо на самоті ніхто тебе не принизить і не скривдить».

Колись він щиро кохав її. Це вже нині доводиться запитувати себе, що означає кохати щиро. А колись не запитував. Просто відчував кожною своєю клітиною, що йому завжди хочеться бути з нею.

Сонце. Осінь. Прекрасний день.

— Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять… — почулося за спиною. Сухов озирнувся. Його наздоганяв анестезіолог Митрофан Степанюк. — … І дарувать комусь бентежне щастя… Нічогенький сьогодні деньок видався, Антоне. Еге? І лиш моя зоря ясна…

— Осінній подарунок галерникам.

— … упала з неба і погасла… Сьогодні можна ощасливити дружину. Повертаюся додому не серед ночі… Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

Поміж собою вони називали жартома один одного галерниками, колись були бранці-невільники, а вони, як кажуть, за покликом серця придбали собі вериги. Того всього можна було легко й позбутися, проте ніхто не поспішав цього робити, доки не випробовував себе до останку. Світячи іншим, згораєш сам. Але ж, видається, сам згориш не так скоро. Безсонні ночі, клопітні дні, хворі пацієнти, диспути, симпозіуми, пошуки нових напрямків і пошуки самого себе. Важко працювати в клініці, відомій на всю планету. Але й не соромно сказати, де ти працюєш. Інколи навіть похизуватись приємно. Важко працювати, але ж відчуваєш себе на вістрі наукового пошуку. І не залишається часу для хворобливого самодлубання і виношування «геніальних» прожектів. Власне, окрім невдоволення своїм сімейним життям, Сухова все цілком влаштовувало.

Осінь. Таке лагідне сонце. Операція пройшла вдало. І не хочеться йти додому так рано. І можна просто насолоджуватися пахощами осіннього світу.

— Візьмемо машину?

— Поспішаєш? — запитав Антон.

— Ні. Але в такий день гріх губити час. Аж не віриться, що сьогодні небо усміхнулося. Можна приїхати додому, а у вікна світило променить. Заберу дочку із садочка. Томка зараз така потішна. Саме той вік, що й не висвариш… А там і дружина прийде… Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

Кремезний Степанюк вайлувато міряв кроками тротуар. Антон ледь встигав за ним.

— То як, беремо машину? Чи я сам?

Замість відповіді Сухов зупинився біля одного з найближчих пультів магістрального селектора і натиснув зелену клавішу.

— … І дарувать комусь бентежне щастя… — наспівував Степанюк.

Машина зупинилася біля них хвилини через три. Прочинилися дверцята блакитного гелікомобіля. Митрофан пропустив Антона:

— Сідай, тобі їхати далі, а я в центрі зійду.

— Поспішаєте? — баритоном запитала машина.

— Ні, але й губити час… Гарний день сьогодні видався, правда?

— Мені всі дні однакові, — монотонно сказав гелікомобіль. — Погано тільки тоді, коли клієнтів чи пального немає. Куди їдемо?

Вони назвали адреси, і машина рушила з місця.

— Ми з тобою завтра не разом працюємо?

— Міг би й не нагадувати про завтра, — трохи роздратовано мовив Степанюк. — Завтра у мене Гирзанич оперує… Певне, такий день, як сьогодні, трапиться знову не скоро…

Жінку з дитиною на руках Антон помітив здалеку. Пригадалися маленький Вітасик і Вероніка… Які вони тоді були щасливі! Тішилися, мов діти, з кожної дрібниці. Але як сталося, що все зникло? Якось відразу. Раптово. І раніше траплялися нелади з Веронікою, навіть сварки, але