Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

Навколо було тихо. Тільки скрикнула крізь сон потривожена птаха та почала лопотіти крильми качка, зручніше вмощуючись на гнізді. Постоявши ще хвилину, вартовий відступив від своєї схованки та заглянув у вікно Заріни. Дівчина, затуливши обличчя руками, відійшла у глибину кімнати. Та через хвилю знову стала за вікном, запнувши голову та обличчя. Хью почав подавати Заріні знаки, щоб вона відчинила раму. Зрозумівши мову жестів, красуня натиснула кілька виступів у стіні і вікно відійшло в сторону. Тієї ж миті Хью прицільним рухом вкинув у її кімнату невеличкий камінець з прив’язаним до нього аркушем паперу.

Квапливим почерком на ньому було написано: «Сяйво очей моїх, розрада мого серця. Якщо ти згідна поїхати зі мною, дай знак цьому хлопцю та спускайся додолу. Він проведе тебе до місця, де буду я. Та добре подумай, чи ти дійсно цього хочеш, бо я так сильно тебе кохаю, що не можу завдати і крихти болю. І просто помру, якщо ти пожалкуєш, що віддалась у мої руки».

Заріна, ні хвилини не вагаючись, підняла до обличчя запалену свічку, щоб юнакові було видно її здалека і згідно кивнула головою. Хью показав у відповідь стиснутого кулака, що означало знак повної солідарності з нею, та жестами показуючи на вікна поверхом нижче, почав розмахувати руками, просячи, щоб дівчина швидше спускалась.

Та красуня, засміявшись у відповідь, спочатку прив’язала до мотузки зібрані у невеличку, пошиту та вигаптувану нею ж торбу, речі, що воліла мати їх біля себе, і спустила їх юнакові, а потім повільно почала спускатись сама. Хью, тихо присвиснувши, спостерігав за її неквапливими діями. Хлопець не міг зрозуміти її повільності і роздумував, що сталось зі старим, позаяк за темним нижнім вікном не спостерігалось ніякого руху, як очікувалось. Хью не вірив, що Гунжі міг просто спати, а тим більше цієї ночі і кожної миті очікував різкого окрику. Та скрізь було на диво тихо.

Коли Заріна нарешті досягла землі, юнак, втративши від здивування та захоплення мову, виряченими очима дивився на дівчину.

Вона була у темному чоловічому вбранні. Своє довге волосся Заріна сховала під чорну чалму і тепер більше нагадувала шістнадцятирічного хлопця з величезними чорними очима, опушеними довгими чорними віями. Ніжний рум’янець теж десь подівся, натомість з’явилось смагляве обличчя з не дуже чистим підборіддям. Руки дівчина вбрала у тонкі шкіряні рукавички, як робили тодішні модники, щоб зберегти їх природний колір та не зашкодити формі нігтів.

— Ну чого остовпів? Давай веди до місця, де чекає мій визволитель.

І маленькими ніжками, взутими у саф’янові черевички, вона нечутно пішла вздовж стіни.

— Так, моя світла пані, я зараз, — мова нарешті повернулась і Хью, стріпнувши головою, забіг наперед, показуючи дорогу.

Куля влучила у ногу і, скрикнувши від болю, старший матрос втратив свідомість. Але миті, що Гунжі відволікся на нього, вистачило решті, щоб кинутись на господаря і скрутити його, зв’язавши по руках та ногах міцним шпагатом.

— Спробую йому пояснити, — один з матросів злегка штурхнув зв’язаного судновласника носком чобота у плече. — Хоча більш аніж упевнений, що до цієї голови вже нічого не доходить. Чоловіче, ти хоч розумієш, що твоє багатство тягне нас усіх на дно? Хіба можуть навіть найбільші скарби бути дорожчими від людського життя? І ти тут разом з нами! Якщо ми не викинемо все це, то скоро будемо, в тому числі і ти, годувати своїми тілами зубастих довколишніх акул, що вже кружляють довкола в очікуванні здобичі. Ніщо нам не допоможе, окрім полегшення ваги судна. І навіть у десятки разів більше вщерть набитих коштовностями скринь не врятують нас від смерті. Слухай-но, а спробуй заплатити ними морському цареві, може, він врятує нас від цього лиха та витягне з цієї халепи? — і матрос засміявся просто в обличчя своєму господарю, на якого ще кілька днів тому боявся подивитись.

І раптом у голові Гунжі щось клацнуло і до нього почало доходити, що він і справді в одній упряжці з ними і разом з усіма своїми скарбами та судном з усією командою може піти на дно і ніщо його не врятує! Хіба…? І він, ніби протверезівши, почав обдивлятись людей, що обступили його з усіх боків, а далі перевів погляд на важезні скрині.

— Ану розв’яжіть мене, — знову ставшим схожим на попередній, ледь хриплуватим голосом скомандував Гунжі, аж вирісши у своїх власних очах, від розпираючих його почуттів. Він не може потонути, особливо зараз, бо вдома чекає недавно осиротіла маленька донечка. Заріна не може втратити ще й батька! Він навіть на тому світі не пробачить собі цього. Ніколи!

— Швидко розв’яжіть мене, бо втрачається дорогоцінний час. Я допомагатиму вам виносити скрині.

Зрозумівши, що тепер, все одно, або пан або пропав, а зайва пара рук їм не завадить, чиїсь спритні пальці розрізали на ньому пута.

— Троє чоловік вистачить на одну скриню. В темпі! Хапайте двоє за ручки, а третій за спід — і нагору.

І сам, вибравши собі двох молодих та вправних помічників, перший схопив скриню та з їхньою допомогою потяг її сходами нагору, а потім, без найменшого жалю та вагання, викинув за борт.

Все меншало та меншало у складському приміщенні важких скринь і — о, диво, — все легше та легше робилось на серці у Гунжі.

Та відбувалась ще одна чудасія — поволі почав втихати шторм. З кожною опущеною на морське дно скринею зменшувалась висота хвиль та помалу вгамовувався вітер: «А що б, цікаво, почало робитись, якби ми