Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

почали піднімати їх із дна та знову вантажити на корабель?» — спалахнуло у голові Гунжі, та він прогнав від себе цю підступну думку, бо до нього дійшло, що ніякі скарби не врятують його від розлючених хвиль. І гріш ціна тим скарбам, коли корабель міг щомиті розколотись навпіл і потонути, потягнувши на дно команду та його, Гунжі, і численні скрині, за вміст яких тут, посеред оскаженілого моря та знавіснілого вітру, порятунок не купиш.

Викинувши за борт все, що так обтяжувало судно, його господар перегнувся через поручні та подивився на дно, якому подарував своє багатство, а потім, з легким зітханням, наказав пришвидшити хід корабля, напнувши опущені під час шторму та нові вітрила.

— Треба поспішати. Вдома на мене чекає найдорожчий скарб мого життя!

Матроси знову вбрали дивом уцілілі щогли у білі шати і корабель по притихлих водах щодуху полинув назустріч наступаючій вранішній зорі.

Гунжі підвів голову на своєму ліжку та вслухався у нічну тишу. Серце шалено калатало від дивовижного сну, думки порозбігались і він ніяк не міг зібрати їх докупи. Щось його мучило, щось билось у найдальших та найтемніших закутках його мозку і він з усієї сили намагався витягти це назовні.

І раптом старого осінило — Заріна! Гунжі передчував, що його донька щось замислила, і саме цієї ночі, бо теж мав надприродні властивості бачити крізь час, та до цієї пори використовував свій дар лише у корисливих цілях.

І думка, що стукотіла у його збудженій голові, раптом вирвалась на поверхню. Мороз сипонув по шкірі астролога. Він її втрачає! Вона вже підходить до брами і вороття не буде. Жодні скарби не заповнять пустоту у його серці, що зараз болісно стислось. І сльози, які вже багато років не текли по вкритих сивою бородою щоках, бризнули з очей, заповнили спраглий рот та солоними краплинами зависли на білих жорстких волосинках.

— О, моя доне! Моя нещасна бідолашна донечко! Прости старого дурня! Я був засліплений своїми амбіціями, я проміняв твою любов на примарний блиск коштовностей у скарбницях королівського палацу. Не покидай свого батька, бо я не зможу без тебе! Просто всохну і помру. Пробач мені! Ти є моїм найкоштовнішим діамантом і освітлюєш своїм сяйвом моє нікчемне життя! Нарешті я дійшов розуму. Роби, що хочеш, тільки не покидай мене, моє лагідне оленятко.

Втираючи маленькими зморщеними кулачками гіркі сльози запізнілого каяття, Гунжі швидко взувся у м’які, з загнутими носами, капці і побіг до вхідної брами, куди, судячи з його видінь, прямувала Заріна. Він хекав та зашпортувався, стараючись хоч трохи розширити та пришвидшити крок, що ніяк не вдавалось його коротеньким ніжкам.

Та дівчина почула мовчазний крик батька і нерішуче зупинилась, не змігши покинути старого самого. Всі її образи та болі заразом зникли. Серце пронизували тільки невимовний жаль та любов, що довгі роки ховалась у закутках її душі.

— Чому ми зупинились? — смикнув Хью втікачку за руку. — Дорога кожна хвилина!

— Зачекай, — дівчина оглянулась назад, де ледь бовваніли обриси її домівки. За хвилину почулись дрібні легкі кроки і з темені виринула невисока постать її батька, який ледве дихав. Маленькими долоньками він втирав блискучі сльози, що, не висихаючи, котились з чорних, схожих на доньчині, очей.

— Ой, моя леле, моя горда білокрила лебідко. Благаю, вислухай мене, нещасного та нерозумного, який зовсім не відав, що творив. Та мудрий Творець Всесвіту, — старий підніс обидві руки вгору, до неба, та низько вклонився, майже торкаючись землі гострою сивою борідкою, — послав у мою темну голову, — Гунжі приклав розкриту п’ятірню до чола, — сон, що просвітив її. О, хвала нашому Творцю, — і ще раз низько вклонившись, старий провадив далі:

— Я знаю, що моїм вчинкам нема прощення. О, я, негідний, закривав веселу співочу пташку у темну кам’яну клітку, де вона, б’ючись ніжними крильми об глухі стіни, намагалась вирватись на волю, до Світла і Сонця. Я ховав твоє вродливе личко від брудних чоловічих поглядів, бо у своїх корисливих та егоїстичних мріях бачив тебе дружиною майбутнього короля — хирлявого, кривоногого, але казково багатого. Я зовсім не враховував твої інтереси, про що дуже жалкую та каюсь. І зараз прошу, ні — благаю, про одне — не йди, не покидай мене. Ти є найбільшою цінністю, ти — моє справжнє багатство, ти — справжнє світло у моєму донині темному житті. Я буду робити все, що скажеш, любитиму твого чоловіка та твоїх дітей, а своїх онуків, тільки не йди, — і старий астролог, впавши на землю, обхопив руками її коліна. Заріна підняла батька та, притиснувши до своїх грудей, лагідно гладила по сивій голові, а той, схлипуючи, як мала дитина, тремтів усім тілом та, схопивши доньку за руку, міцно тримав її, все ще не вірячи, що вона залишиться тут, або, йдучи за тим, що стояв зараз за кам’яними стінами в маленькій вартівні, візьме його з собою. І у його житті згасне вогонь, що зігрівав його у темні похмурі дні та довгі холодні ночі, бо Гунжі насправді дуже любив дочку, але припустився дуже серйозної помилки. Він вважав, що головне у житті — багатство. Воно вирішує майже всі проблеми, відкриває всі двері, купує прихильність ворогів та друзів, ламає кам’яні мури та впливає на хід історії. Та це є лише напівістиною і видається правдою, коли ти молодий, вродливий, а якщо ще й багатий, тоді здається — цілий світ біля твоїх ніг. Та марево розвіюється, коли твоє обличчя робиться схожим на старий порепаний чобіт, а тіло обсідають болячки. І попередньо красиву зовнішність та міцне здоров’я неможливо купити, як не купиш справжніх друзів та справжнє кохання. І тоді гроші перетворюються на ката. Бо усвідомлюєш просту істину, що маєш за що, а не можеш. І краще було б