Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Тимофій кивнув.

— Чого ти так сохнеш за цією дівчинкою? Невже думаєш, що вона і справді може покохати тебе, адже вона ще зовсім дитя?

— Вона кохає мене, Марку, — відповів Тимофій так, наче це була непорушна істина.

— Та будь-яка скаже тобі те саме, лиш би такий красень, як ти, був поруч! — посміхнувся Марко. — І що ти думаєш робити з нею далі? Увесь вік ось так потайки зустрічатися? Чи невже ти надумав із нею одружитися? Або просто погуляєш і поїдеш навесні?

— Я хоч зараз пішов би з нею під вінець, та тільки цей старий шкарбан, її таточко, кістьми на моєму шляху ляже, але не допустить нашого шлюбу.

— І куди ти потім її подінеш, якщо одружишся? — розпитував Марко. — Залишишся жити тут? Чи як?

— Я ще поки не вирішив, треба запитати Орисю, чого їй захочеться. Та й можливості не те, що одружитися з нею, навіть до будинку її увійти в мене поки немає! Ось над цим і думаю. Знаєш, корчмар Айзік порадив мені звернутися по допомогу до війта. Ходика дійсно міг би натиснути на старого Голуба.

— Дожили! Ти вже й корчмареві душу виливаєш п’яними сльозами? — пирхнув Марко, а про себе подумав: «Справді, дожили! Тепер він ще й думку своєї дівки запитує та під її бажання підлаштовується! Зовсім дівчисько його в дугу скрутило!»

— Та ні! Він сам здогадався про все. Айзік — добра людина. Тільки от підказаний ним спосіб мене не влаштовує.

— Ще б пак! Лише цього бракувало — до цього лядського холуя на уклін іти! — похитав головою Марко.

Тут у дворі пролунав шум. Марко з цікавістю й таємною надією на позбавлення від нудьги виглянув у вікно, і обличчя його засяяло з радості.

— Дивись, хто приїхав! — вигукнув він.

Тимофій байдуже подивився у вікно, але і його обличчя теж освітилося радістю.

— Та це ж Влад! Цікаво, що він тут робить і як нас знайшов?

Обоє друзів вибігли на ґанок, де неочікуваний гість уже спішився і віддавав поводи челяднику.

— Здорово, братики! — Влад розкинув руки та обійняв одразу обох. — Ой, який я радий вас бачити! Який радий! Хоч дві гідні пики, замість самих пісних навколо!

Влад перебував в одному курені з Марком та Тимофієм, і з деяких пір двоє друзів дуже міцно здружилися з ним. Хлопець не мав прізвища, тобто його ніхто не знав, зате гострі на язик запорожці дали йому прізвисько — Лютий, бо прізвисько своє він виправдовував, оскільки був дуже хоробрим, жорстоким і відчайдушним воїном.

Козаки випадково знайшли знесиленого від голоду Влада в степу ще хлопчиком, коли він майже вмирав. Суворі, бувалі воїни жахнулися, коли дізналися, що таке мале хлопча саме, без чиєїсь допомоги прийшло з-під Чернігова, як Влад їм сказав, у запорізькі степи. Козаки виходили його, і відтоді Влад жив так, наче у свій останній день у житті. Він не знав жалості ні до татар, ні до поляків, ні до інших ворогів. Влад ніколи не був жадібним до грошей і добра, а все, що наживав, легко спускав за нагоди. Але одне в ньому залишилося незмінним — Влад зберігав свою козацьку честь, був відданим інтересам Війська Запорізького Низового і своїм товаришам зі зброї. Він був майже одного віку з Марком і Тимофієм, хоча скільки йому насправді було років, Влад і сам не відав, адже не знав дати свого народження. Він був таким само високим і сильним, як і двоє друзів, але його обличчя спотворював страшний шрам, що перетинав чоло й щоку до самого підборіддя. Цей шрам ще зовсім юний Влад дістав у сутичці з татарами — сильний удар шаблі дивом не зачепив око, але відтоді молодий козак мав непривабливий вигляд.

Друзі повели приятеля в будинок, навіть не запитавши, навіщо він тут, — та яка різниця? Вони однаково йому страшенно раді! Марко наказав спішно збирати на стіл. Поки гість з апетитом їв, Марко з Тимофієм усе розпитували його про те, що тепер коїться на Січі, що там нового, що взагалі робиться у світі.

— А ви живете просто у славному Києві й не знаєте, що взагалі на світі робиться? — відклавши ложку та відставивши чарку з медом, з іронією запитав Влад, а потім єхидно додав: — Або так волочитеся за жіночими спідницями, що й шаблі у вас у піхвах заіржавіли?

Влад був грубуватим, а часом і хамуватим, але ніколи не мав на меті когось образити своїми словами. Просто мав не зовсім ввічливу манеру спілкування. Знаючи цю його ваду, друзі не образилися, а лише розсміялися у відповідь на його слова.

— А сам ти чого сюди приїхав? — запитав Марко, піддражнюючи приятеля. — Невже самому жіночої ласки захотілося?

Влада аж пересмикнуло — він не був любителем слабкої статі, тому зло і грубо відповів:

— Усі баби — сучки, а я не кобель, щоб із ними плутатися! Та й не в бабах справа. Я шукав вас через вельми важливу справу. Ваша допомога може знадобитися одній добрій людині. Ви знаєте чигиринського сотника Богдана Хмельницького?[39] Не знаєте? А я от дуже добре з ним знайомий і приїхав до вас через справу, пов’язану з ним. Але насамперед вислухайте мене. Мені потрібно багато чого розповісти вам.

Декілька років тому наш король