Читати книгу - "Сповідь суперниці"

— Якраз вчасно, якщо ми потрапимо до герефе на кінець йоля. Адже йоль — брутальний чоловічий звичай. Ліпше б вам його не бачити.

І він вирушив, щоб попередити шерифа. Я ж… Подумати було страшно! — я збиралася пропонувати руку й серце чоловікові, якого зовсім не знала. Що, як він просто розсміється мені в обличчя? Або звелить схопити мене — бунтівницю з фенів? Ну, а якщо все вдасться й він вирішить, що я підходяща наречена?

Усі навколо не сумнівалися, що так і буде. Поступово і в мені зажевріла надія. Чим я не підходжу Едгарові? Я молода, знатного роду, багата. Останнє мало найбільше значення. Адже я їхала, по суті, укладати шлюбну угоду, а цього я навчилася ще в монастирі. І я уважно вислуховувала звіти Цедріка про свої землі, а сама все розпитувала про Едгара Армстронга. Мені потрібно було знати цю людину, знати, що її цікавить. Та й коли ще я могла дати волю своїй цікавості, отримати відповіді на запитання, які носила в душі?

Але рів Цедрік бачив у нашому шлюбі тільки ділові сторони. І уточнював, про що мені треба говорити з герефою: про чудові луки й вигони в моїх володіннях, про отари овець, про дорогу, яка веде через фени.

Але, крім розмов із Цедріком, були ще й настанови Ейвоти. Ця яблучно-здібна золотокоса красуня зналася на чоловіках… і на тому, як їх спокушати. І ось, коли ми перед сном жували сухі коржики, вона довірливо розповідала мені, як слід поводитися з нареченим, як глянути, як відвести очі, коли посміхнутися.

— І не лякайтеся, пані, якщо він схоче помацати вас руками. Певна річ, у обителі вам втовкмачували, що це гріх. Але ж Господь створив жінку, аби дати насолоду чоловікові. А пестощі чоловіків… — вона протягливо зітхала, посміхалася. — Ви не повинні цього боятися. Дайте потриматися за себе. А він неодмінно схоче цього. Ви ж наче фея, тільки з плоті. І хай уже він відчує, що йому пропонують. Худенька ви тільки. Але груди у вас округлі, гарні. О, міледі, ви не гніваєтеся на мене за ці розмови?

Я намагалася стримуватись. Адже коли вже наважилася… До того ж, мені самій було цікаво, навіть у горлі пересихало. Едгар доторкнеться до мене. У мене гарні груди.

— Продовжуй, — спокійно кивала я.

— Вас у Святій Хільді цього не вчили, — діловито провадила Ейвота. — Так ось що я скажу — жінка щаслива, коли її хочуть. Тільки, боронь Боже, не виривайтеся. Інакше він вирішить, що ви норовлива, а чоловіки не люблять таких. Будьте з ним покірливою, лагідною.

— Але якщо він… — я затиналася, — якщо він захоче збезчестити мене?

— Збезчестити? — пирхала Ейвота. — Що таке честь? Щось у нашому лоні? І якщо він захоче скуштувати вас… збезчестити, як ви це називаєте, то скажу, що це навіть на краще. Адже не посміє він покинути вас потім! Ви ж не його дворова рабиня, ви — онука Херварда і найсправжнісінька леді. А вже який він лагідний…

— Звідки ти знаєш?

Я навіть гнівалася. Невже ця дівка і мій майбутній чоловік…

Ейвота сміялася, уникала відповіді. Знову починала повчати мене. Деколи я запитувала себе — чи слід мені її слухати? Але мені це подобалося. Та й у кого ще я могла запитати про таке? Не в Цедріка ж;..

«Любов — це війна, у ній немає місця боягузам.

Коли її прапори злітають угору, герої готуються до бою».

Як же тепер я розуміла ці рядки з Овідія! Бо як би не розраховували на мене мої люди, але їм ніколи не вдалося б умовити мене піти з такою пропозицією до Едгара, якби я сама не захотіла цього, не захотіла випробувати свій шанс домогтися його. Виявляється, я любила його, тільки боялася зізнатися собі в цьому. Але тепер я ніби прозріла. Моє почуття дивувало й тішило мене. Тепер я стану дружиною того, кого люблю. Сама доля підвела мене до цього.

Над вечір наступного дня повернувся Утред.

— Ми можемо їхати, — сказав він. — І що швидше, то ліпше. У Даунхем прибули озброєні люди Ансельма, кажуть, що й сам він приїде, коли скінчаться свята. А ерл Едгар зараз бенкетує у себе в маєтку. Добряче бенкетує, — усміхнувся Утред. — Але я перемовився з леді Ріган, пояснив, що в нас важлива справа до шерифа.

Цього вечора Ейвота нагріла мені води, і хоча у вежі було холодно, я ретельно скупалася і як слід помила голову. Стара Труда довго розчісувала моє волосся.

— Ніби срібляста пряжа, присягаюся колишньою невинністю. Напевно, ерл Едгар втрапить у ваше волосся, наче в сильце.

Мені було приємно це слухати. І я вже не сумнівалася, що доможуся свого.

Наступного дня ми вирушили в дорогу. На мені була моя монастирська одіж, яку старанно випрали й випрасували. Місцевий коваль Абба подарував мені зумисне виготовлену пряжку для коміра, а вдова, яка шила плащі зі шкір, підбила мою пелерину смужками видряного хутра. Я їхала до Едгара, як наречена, й мене проводжав цілий почт. Проте виходити за межі фенленду вони не зважилися. Залишилися біля кордону моєї землі поблизу церкви Святого Дунстана, махали руками, благословляли. Панотець Мартін уже знав, у чому річ, і теж поблагословив мене. Ми знову позичили в нього буру кобилу, а Утред їхав на гнідому коні одного з убитих людей Уло. Дорогою він розповідав мені про замок, який будував шериф, — Гронвуд Кастл — про те, що новий замок буде небаченим дивом у наших краях, що там працюють сотні людей і навіть мої серви часом там підробляють.

До Гронвуда ми під’їхали по обіді. Вирішили тут зупинитися. По правді кажучи, я цього дуже потребувала. Я не була такою гарною вершницею, як Утред, і спина, ноги та сідниці нестерпно боліли.

Ледь я вибралася з сідла, як усілася на обрубані колоди та почала жувати свій коржик. Утред роздобув десь миску каші, я