Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Та настала така ситуація, що я наважився без дозволу вийти з–під домашнього арешту. Генерал Паскевич взяв Варшаву, а канцлер Меттерніх взявся за емігрантів. Російських підданих віддав Росії, всіх нельвів'ян депортував у Францію, Пруссію і Моравію, а на тих, які ховалися, були кинуті облави — на допомогу військовим мобілізували цивільних. Шукали повстанців на горищах, в коморах, в гардеробних шафах і в жіночих ліжках, а по селах — у стогах, стодолах, курниках. Добре, коли спійманий потрапляв у руки мужикам, — їм можна було показати, замість паспорта, пачку від тютюну, аби з друкованим шрифтом, ну а письменних не обдуриш…

А губернатор Лобковіц за ті бали потрапив у неласку, його забрали зі Львова до Відня, тепер у нас губернатор німець ерц–герцог Фердинанд д'Есте. Та поки нова мітла почала мести, я вийшов з дому, твердо постановивши замести за собою сліди.

Та спокусив мене сам диявол.

За кілька місяців перед тим мені лучилося побачити на Гетьманських валах ось таку оперетку. Вершник у мундирі польського капітана гарцював на бруку на буланому коні, його оточував натовп, а я й не дивувався — тоді до кожного жовніра збігалися роззяви. Капітан спинив коня і сказав йому, поплескуючи по шиї: «Гуляй, брацє, по–польськи!» Кінь почав вибивати передніми ногами, спирався на задні, пританцьовував. Тоді капітан вигукнув: «Walka nie jest skonczona!» Натовп заревів, жінки стягали персні з пальців, відчіпляли з вух сережки, зривали з ший кольє, виймали з гаманців гроші і все те віддавали капітанові. І ти знаєш, Міхале, він брав коштовності і гроші, безсоромно брав, запихав у кишені, а кінь пританцьовував; він брав, ніби циркач за номер, немов циган за танець ведмедя. Я спитав у людей, хто він, бо, сказати правду, позаздрив його спритності; одна старша кинула мені обурливо й погордливо: «Як пан може його не знати, це Антоні Стабро–Бриндза–Яворський!» Я зрозумів, що капітан щодня влаштовує цю виставу, збираючи гроші на «майбутню битву», потім я бачив, як вони «воюють», а тоді подумав із заздрістю: скільки можна злупити грошей з дурнів при цій патріотичній оказії, але я цього робити не міг, проте мені якось легше стало: я, єврей, спекулюю на несправжньому індійському патріотизмі, а він, зараза…

Отож цей Стабро–Бриндза сплив на моє нещастя у пам'яті, як тільки я самовільно вийшов з–під домашнього арешту. І мені захотілося покрити втрату картин і книг. Про мої клопоти з Яблоновським і Василевським ще не знали у львівських салонах, мене ще приймали за індійського князя, який раптом став уболівати за польську справу. Мої пропольські симпатії були зустрінуті з захопленням: явився месія! І я пішов по домівках польських панів, промовляючи до сердець і сумлінь сакраментальне: «Walka nie jest skonczona!»

Мені наділи наручники австрійські поліцаї — як політичному.

Бальзамін закінчив розповідати, замовк. Сидів на тапчані, похитуючись мов маятник, на його обличчі не було й сліду зажури, він посміхався, ніби ловив для себе якусь спасенну думку. Сухоровськй лежав горілиць, скоса поглядав на нього і думав, що такий горя ніколи не знатиме, і намагався позаздрити йому, та не міг. Перед очима стояла світлим видивом його Ганнуся, масивною брилою бовванів коваль Йосип з Круп'ярської, чув жалісливу нуту Яся Сакрамента і думав про чистоту цих людей і про своє очищення. Згадався йому юродивий жебрак Агасфер, який шукає людини, котра могла б зробити комусь добро без віддяки, — Дон Кіхот, що в час споживацтва, обману, злодійства, погані і бруду шукає світла в людях. А воно є… є.

— Я думаю, Міхале, про одне — як звідси вибратися, — заговорив Бальзамін. — І знаю як. Я маю гроші. А в нашому цісарстві за гроші не тільки волю, не тільки титул князя, а й самого цісаря купиш. А от ти… Ти як виберешся? Гадаєш — розумом? Гадаєш — кулаками? Ні, брацє, тобі, бідному, можна вибратися на волю тільки підлістю. Ось що я тобі пораджу: продай своїх дружків–шавронів, вони ж тобі «темну» влаштовували, з камери вигнали…

Сухоровський підводився поволі. Спочатку розправив плечі, аж кості затріщали, потім зігнув одну і другу руку, пробуючи гарбузи біцепсів, і раптом скочив, як барс на жертву, схопив круглопузого Бальзаміна за тлусті жирові складки на шиї, підніс уверх і, відхиляючи голову, щоб не капала на нього слина з рота на смерть переляканого «князя», шпурнув його на лежанку, схопив і знову шпурнув, Бальзамін відбивався від лежака, мов м'яч.

Брязнули двері, до камери увірвався вартовий, закричав:

— Was ist hier los?[63]

Міхал навіть не повернув голови — шпурляв Бальзаміна, а той, коли падав, заспокоював вартового, белькочучи:

— Wir amusieren uns… Wir amusieren uns…[64]

Вартовий реготав, аж за живіт брався — дуже кумедно підплигував з лежака круглопузий в'язень, врешті Сухоровський стомився, полишив Бальзаміна, до того ж від нього погано запахло, знову ліг на свій тапчан, і тоді в його очах промайнула тінь дівчини в білому, яка серед смердючого кодла молиться до Богоматері за свою батьківщину.

— О Боже, — простогнав Міхал. — Дай нам мужа, бо — гинемо!

До Наварії, що під Львовом, із глибоких Татр супроводжував його Юзеф Тетмаєр з Тарнова, котрий мав у Львові далеку родину, то міг, хоч і брав у повстанні участь, проживати в Галичині. Юзеф ішов у мундирі офіцера, а з ним — міцно складений, з віспуватим обличчям ординарець — Северин Гощинський, якого Тетмаєр передасть Августові Бєльовському — над річкою Ставчанкою, що обмиває скупчене на горі село Наварію.

Polami, lasami woj асе szli w tlumach,

Bez piesni, bez grania w milczcych szli dumach…

Zurawie, co w nasze lecicie krainy,

Zaleccie po drodze do naszej rodziny,

Na skrzydla, na szybkie zolnierskie lzy wezcie,

I matkom, i zonon, i siostrom je niescie…

Hej, ptaki, do Polski, a my w swiat daleki![65]

Це був останній схлип жалю, Северин Гощинський не заплаче більше ні разу. Засуджений до страти за участь у штурмі Бельведера, емісар Народного польського комітету, що його заснував Йоахім Лелевель у Парижі після того, як змушений був емігрувати з Варшави, конспіратор, він не матиме часу на сентименти. Переслідуваний, гнаний, із