Читати книгу - "Бібліотека душ"

Ми на повній швидкості завернули за ріг і що ж там побачили? На нашому шляху виросла страхітлива гора шерсті й пазурів. Ми закричали, на ходу спробували загальмувати, але було вже пізно, і ми, ковзаючись, врізалися ведмедю в ноги та збилися докупи, щулячись від страху і мріючи про смерть. На нас накочували хвилі гарячого смердючого віддиху. Щось мокре та шорстке тернулося об мою щоку.

Мене лизав ведмідь. Мене лизав ведмідь, а хтось із цього сміявся.

— Не бійтеся, він не кусається, — сказав той хтось, і я відкрив обличчя, яке доти затуляв долонями, й побачив довгий волохатий ніс і великі карі очі, що витріщалися на мене згори вниз.

Це ведмідь сказав? Хіба ведмеді говорять про себе в третій особі?

— Його звати Пі-Ті, — вів далі той хтось, — він мій охоронець. Дуже приязний, якщо, звісно, ви добре до мене ставитеся. Пі-Ті, сидіти!

Пі-Ті сів і заходився замість мого обличчя облизувати собі лапи. Я миттю перевернувся на лівий бік, стер зі щоки слину й нарешті побачив того, кому належав голос. То був старший чоловік — джентльмен. На губах у нього грав ледь помітний посміх, що чудово доповнював його забійний прикид: циліндр, ціпок, рукавички й високий білий комір, що здіймався над темним сюртуком.

Він злегка вклонився і підняв циліндр.

— Майрон Бентам, до ваших послуг.

— Повільно відступай, — прошепотіла мені на вухо Емма. Ми підвелися одночасно і бочком відійшли подалі од ведмежих лап. — Пане, ми не хочемо неприємностей. Просто відпустіть нас, і ніхто не постраждає.

Бентам розвів руками й усміхнувся.

— Ви вільні піти, коли забажаєте. Але для мене це буде великим розчаруванням. Ви щойно завітали, і в нас є стільки спільних тем для розмов.

— Серйозно? — підняв брови я. — То, може, почнете з того, що поясните, що то за дівчинка у вітрині?

— І про Сибірську кімнату! — додала Емма.

— Ви засмучені, вам холодно, ви змокли. Чи не хочете обговорити все це за чашкою гарячого чаю?

Хочемо. Але я не збирався в цьому зізнаватися.

— Ми нікуди з вами не підемо, поки не поясните, що тут відбувається, — сказала Емма.

— Що ж, гаразд, — відповів Бентам, ні на секунду не втрачаючи гарного настрою. — У Сибірській кімнаті був мій асистент, і ви його заскочили зненацька. Як ви вже, напевно, здогадалися, та кімната веде в часовий контур у Сибіру.

— Але це неможливо, — заперечила Емма. — Сибір далеко, за тисячі миль звідси.

— Три тисячі чотириста вісімдесят дев’ять, — уточнив Бентам. — Але я все життя присвятив тому, щоб міжконтурні мандрівки стали реальністю. — Він повернувся до мене обличчям. — Щодо вітрини, яку ви знайшли. Це Софронія Вінстед. Перша дивна дитина, що народилася в англійській королівській родині. Її життя було досить цікавим, хоч і скінчилося дещо трагічно. Тут, у своєму дивнаріумі, я зібрав усіх визначних дивних — добре відомих і незнаних, тих, що мали добру славу і погану. І всіх їх я з радістю вам покажу. Бо приховувати мені нема чого.

— Він псих, — промимрив я до Емми. — Хоче зробити з нас опудала й забрати у свою колекцію.

На це Бентам тільки розсміявся. (Слух у нього явно був чудовим.)

— Хлопчику мій, це воскові фігури. Так, я колекціонер і поборник збереження минувшини. Але я не бальзамую людей. Невже ти справді міг подумати, що я так довго чекав зустрічі з тобою лише для того, щоб вийняти з тебе нутрощі й замкнути в шафці?

— Я чув і про моторошніші захоплення, — сказав я, згадавши Єноха та його армію гомункулів. — А що тоді вам від нас потрібно?

— На все свій час. Спершу вас треба зігріти й обсушити. Потім чай. А потім…

— Не подумайте, що я грубіянка, — урвала його Емма, — але ми й так уже тут затрималися. Наші друзі…

— Поки що з ними все гаразд, — сказав Бентам. — Я довідався. Усе не так погано, як вам здається. Північ для них настане ще не скоро.

— Звідки ви знаєте? — різко спитала Емма. — І що значить — північ…

— Що значить — ви довідалися? — перебив її я.

— На все свій час, — повторив Бентам. — Я розумію, чекати важко, але ви маєте бути терплячими. Одразу всього не розкажеш, та й ви в печальному стані. — Він простягнув до нас руку. — Погляньте. Ви тремтите.

— Що ж, гаразд, — вирішив я. — Ходімо пити чай.

— Чудесно! — вигукнув Бентам. І двічі постукав ціпком об підлогу. — Пі-Ті, до мене!

Ведмідь щось прогарчав на знак згоди, підвівся на задні лапи й пішов — перевальцем, наче товстун на коротеньких ніжках, — туди, де стояв Бентам. А вже біля нього звір нахилився й підняв старого в повітря, наче немовля, однією лапою притримуючи спину, іншою — ноги.

— Я розумію, що це нетрадиційний спосіб переміщення, — сказав Бентам через волохате ведмеже плече, — але я дуже швидко втомлююся. — Кінчиком ціпка він тицьнув уперед і наказав: — Пі-Ті, бібліотека!

Ми з Еммою зачудовано спостерігали, як ведмідь з паном Бентамом на руках став віддалятися.

«Таке не щодня побачиш», — подумав я. І це стосувалося практично всього, що я побачив того дня.

— Пі-Ті, стій! — скомандував Бентам.

Ведмідь зупинився. Бентам помахав нам рукою.

— Ви йдете?

А ми стояли й німо витріщалися.

— Вибачте, — першою отямилася Емма. І ми припустили бігом.

* * *

Ми йшли лабіринтом коридорів слідом за Бентамом та його ведмедем.

— А ваш ведмідь — теж дивний? — поцікавився я.

— Так, це ведмегрим, — і Бентам ніжно погладив Пі-Ті по плечу. — Їх люблять брати в компаньйони імбрини в Росії та Фінляндії, а дресирування ведмегримів — давній і вельми шанований вид мистецтва серед тамтешніх дивних. Вони досить сильні, щоб дати відсіч порожняку, і досить делікатні, щоб глядіти дитину, зимової ночі їхня шерсть зігріває незгірш за електричну ковдру, і охоронці з них виходять найзагрозливіші, як бачите… Пі-Ті, ліворуч!

Поки Бентам перелічував усі плюси ведмегримів, ми непомітно дійшли до маленького передпокою. Під скляним куполом посеред кімнати стояли три жінки, а над ними нависав велетенський і лютий з вигляду ведмідь. З переляку в мене аж дух перехопило — поки я не зрозумів, що вони нерухомі, ще один експонат з колекції Бентама.

— Це пані Омелюх, пані Жовтушник і пані Чомга, — сказав