Читати книгу - "БЖД"

– То що там наш Мяудзедун, золотко? – пе­репитав я.

– Він, він розбив улюблену чашку моєї мами!«Ой, бля, – промайнуло в голові, – ліпше б

він справді спричинив ядерний вибух...»

—Кет, дай йому слухавку, я його, спиню, зараз добряче відчитаю, – спробував пожартувати я.

—Ні! – гаркнула Кет. – Ти не розумієш! Мені сказали, щоб за дві години його тут не бу­ло!!! – відразу ж по цих словах мій телефон кіль­ка разів писнув і здох, здох так раптово, як зди­хають від серцевого нападу.

—Виходить, Мяудзедун теж СВАБОДЄН, – прошепотів я собі під носа. – Та що ж це в біса таке? Кому це потрібно? Хто нами грається?

Мене починало трусити від злості... Я гото­вий був битися головою в стіну старого будинку й нафіг її розвалити, я хотів кричати... Проте сів на асфальт, глянув у темні небеса й безпомічно показав їм фак... Небеса мене проігнорували.

У Яциків фургон я повернувся геть спусто­шений... Ноги підкошувались, а очі самі по собі почали заплющуватись.

—На, – сказав я Ікарусу, – забери від мене це «зло» і дай водяри, – потому я кинув в Ікаруса мобільник і простягнув руку за пляшкою. Мій кумпль не забарився, а коли я зробив два добрячі ковтки, він усе-таки спитав:

—Я оце дивлюсь, як ти забухав, і думаю: мо­же, щось сталося?

—Авжеж, сталося... Сталося непоправне...

—Не лякай мене... – мій кумпль звівся з ка­напи й нервово заходив туди-сюди, а я тим часом завалився на звільнену канапу.

—Мяудзедун, це все він...

—Що? Що він? – ще дужче занепокоївся Ікарус.

—Він розбив улюблену чашку мами Кет...

—Ой щєт... ой, бля... – схопився за голову той.

—Слухай, – не зрозумів я, – ви якісь дивні, і мама Кет теж... Це що за фетишизм? Що за по­клоніння звичайній чашці, ви чого?

—Але ж, – заперечив він, – у тебе теж є улюблена тарілка з мальчишом-кібальчишом...

—Це окрема тема, Ікарусе. Вона в мене улюб­лена, бо одна, інших тарілок у мене просто нема... Я не розумію, у мами Кет, що – теж одна чашка з мальчишом-кібальчишом?

—Не знаю, – відказав кумпль невесело, – може, й з кібальчишом, але ту чашку їй подаррав один французький актор, в якого матінка Кет бу­ла безтямно закохана... Ніколи не бачив тієї чаш­ки, але багато про неї чув... – Тут Ікарус став вми­кати мобільник, але він, ясна річ, не вмикався...

Я вже провалювався в сон, коли повернувся Яцик.

– Йо-ма-йо, чуваки!!! – загорлав він, усівшись біля Сигнала. – Ну хто, хто дав цьому ублюдку ПІЦУ?..

Яцик питав так скрушно, немовби від піци в Сигнала могло відібрати ще й передні лапи.

– Це не я! – випалив Ікарус.

Яцик зиркнув на нас із докором і кинув бі­ля Сигнала пакунок з яблуками та ще якоюсь НОРМАЛЬНОЮ їжею. Сигнал, перебираючи пе­редніми лапами, наче мініатюрний тюлень, спро­бував відповзти подалі від НОРМАЛЬНОЇ їжі, так, немов це була вибухівка з часовим механізмом, і ледь не впав під сидіння на коробку передач.

«Як, як він здогадався? – не міг допетрати я. – Можливо, це Кришна? Можливо, він увесь цей час за нами стежив, точно-точно, крізь люк на даху, він такий, він міг... а потім усе йому роз­повів!» Так, мабуть, саме так усе й було. Два ос­танні дні мене не покидає відчуття, що за мною хтось стежить, навіть тоді, коли я сплю... І от, щоб утекти від того, хто за мною стежить, я тікаю в спогади...

Засинаючи, я чув, як Ікарус намагається ви-клянчити в Яцика його мобільник, а той скавулів, щоб ми більше ніколи-ніколи не годували його медитативного бульдога НЕнормальною їжею.

Мені нічого не снилося...

Прокинувся я, судячи з усього, за кілька го­дин. Вонмобіль стояв, і в прочинені двері заходи­ло приємне вечірнє повітря. Розплющивши очі, я побачив на канапі прямісінько перед своїм но­сом чиїсь ніжки. Пробігшись поглядом від коліна до того місця, де починалася куца спідничка, я їх упізнав – це були ніжки Кет.

– Привіт, – сказав я їм так само, як і кілька днів тому, – ви гарні...

Дико сушило.

Кет натомість відсіла від мене подалі, а потім кинула щось важке прямо в район моїх яєць. Я зігнувся навпіл, відчуваючи, як це «щось» впивається в мене кігтями. Старенький Мяу-дзедун урешті-решт скочив з мене на підлогу й забився під шафу, нервово зиркаючи на Сигнала, що валявся неподалік. Я зашипів від болю й схопився на ноги.

– Ти чо..., блін, здуріла. Кет? А якби пін ві­дірвав мені яйця? – спитав я і докором.

Але Кет нічого не відповіла, тільки гнівно на мене зиркнула й відвернулась.

—От-от, я ж тобі казав, – почув я з передньо­го сидіння Яциків голос, – водяра, кіт, ненор­мальна їжа, крики про якісь там яйця – усе це, чувак, негативні флюїди, як же ти не розумієш? І ці флюїди мене руйнують... Я не можу відмови­тись від такого способу життя, він мене колись урятував...

—Флюїди? – перепитав Ікарус. – А що це в біса таке?

—Ну, як я тобі поясню? – бовкнув наш друт-кришнаїт майже в розпачі.

—Але все ж таки, – наполіг Ікарус.

—Примітивно кажучи, це такі згустки енер­гії, які випромінює кожна людина.

—І що, вони в нас точно негативні? – не по­вірив Ікарус.

—Може, й не негативні, але принаймні несу­місні з моїми... І мене це геть убиває.

—І як швидко тебе це може «геть» убити? – серйозно діймав його Ікарус, певно, перебираючи в голові якісь варіанти.

—Та звідки ж мені знати? – втратив само­владання Яцик. – Може, за три роки, а може, й за п'ять хвилин. – Це пролунало настільки трагічно, наче він підхопив якусь невідому ти­хоокеанську заразу.

Не знаю чого, але в цей момент, я так злякався цієї зарази, що вирішив робити звідси ноги, прито­му негайно. Я не хотів нічого, тільки б опинитися десь подалі під цього крейзанутого воимобіля, від цієї шаленої планети з її населенням: подалі від за­шуганого Яцика, що хотів нас здихатись, подалі під Ікаруса, якого страх як цікавило, коли ж на­ші негативні флюїди все-таки замочать Яцика, від Кет із її потрясними ніжками, що невідомо нащо кинула мені на яйця Мяудзедуна.