Читати книгу - "БЖД"

Рівно північ. Щойно вимкнули освітлення на вулицях. Я стояв перед парканом міської лі­карні, де минулої ночі бачився з Анжелік. Під рукою в мене був Мяудзедун, всередині мене перегар, а на душі порожнеча. Зникло навіть відчуття, що за мною хтось стежить. Навпаки, я був упевнений у тому, що мене перестав пасти Кришна, бо його вже мало б задовбати це реалі-ті-шоу з таким придурком, як я, в головній ролі. Я б на його місці вже давно перемкнувся на ін­ший канал, спортивний або принаймні порно­графічний.

Подумавши про це, я кинув Мяудзедуна крізь ґрати на вологий газон, і він принишк у траві, на­че розвідник на ворожій території. Потому я пере­ліз через паркан і, підібравши свого кошака, по­плентався до чорного входу, що, як і попередньої ночі, виявився відчиненим. Дослухаючись до лун­кої тиші порожніх коридорів, я став підіймати­ся сходами на четвертий поверх. Не знаю чого, але моє серце шалено калатало. Сходинка – удар,

сходинка – удар, дві сходинки за раз – подвійний удар. Насилу вилізши нагору, я знову ступив у кеп­сько освітлений чотирикутник із телефоном і тум­бочкою перед коридором. На тумбочці дрімало безформне тіло. Якоїсь миті мені почало здавати­ся, що вчора, це насправді сьогодні, або навпаки – сьогодні це вчора... Але то не важливо. Головне те, що мені здавалося, ніби я нікуди звідси не йшов. Я зробив крок уперед, потім іще один... Санітарка підняла голову лиш тоді, коли я опинився біля неї. Вона глянула каламутними очима спочатку на ме­не, потім на Мяудзедуна, потім іще раз на мене і на нього, потім на нього й на мене... А тоді спо­кійно поклала голову собі на руки й захропла... Певно, тому, – з полегшенням подумав я, – що в неї катма халата й капців для мого котяри.

Коридор нагадував гігантську морську рако­вину, бо весь час закручувався досередини, хоч, на відміну від раковини, у ньому було зловісно й тихо. І от цим коридором ми з моїм котярою й перлися. Тепер у мене залишився лише котяра, горілка скінчилась. Присвічуючи запальничкою, я знайшов потрібну палату й нерішуче затупцяв перед дверима – у кінці коридора, на вікні, сього­дні нікого не було, і в нього зазирало погоже вес­няно-літнє небо, всіяне міріадами зірок, про існу­вання яких я раніше навіть не здогадувався, хоча, зрештою, вони про моє, мабуть, теж.

Я глибоко втягнув у себе повітря, немовби збирався пірнути в глибоку воду, й прочинив двері. Кільканадцять секунд очі пристосовува­лись до цілковитої темряви. Здавалося, вона

витікає крізь дверний отвір, як вода зі старої чавунної ванни. За мить я вже міг розгледіти ці­лу казарму, вісім ліжок – по чотири під кож­ною стіною, чотири з них були порожні. Я піді­йшов до першого й відразу ж відсахнувся – на ньому спала якась товстуха в розтягнутій майці, з-під бретельок якої вивалювались ве­ликі безформні груди, що нагадували тісто. Не знаю чому, але такі груди мене завжди лякали. Мяудзедуну вони, схоже, теж не дуже сподоба­лись, бо він нервово зайорзав у мене під рукою. На наступному ліжкові, судячи з міцних ви­лиць і розкосих щілин очей, була якась казаш­ка, а може, татарка, а може... Ще на одному хтось спав, уткнувшись обличчям у подушку, але волосся, волосся було не таке, як в Анжелік, точніше його, волосся, майже не було. Скорше за все, переді мною спала якась припанкована неформалка й бачила свої нефор­мальні панківські сни. І лише на останній кой­ці, що стояла під самісіньким вікном, була во­на, Анжелік із телефонної служби довіри.

Я хотів розбудити її якось красиво, скажімо, поцілунком, але вчасно схаменувся, зрозумівши, що від мене зараз має дико штиняти перегаром. Тоді я посадив Мяудзедуна на підвіконня, всівся поруч із ним і почав чекати, доки Анжелік про­кинеться сама. Коли мені стало нудно, я глянув за вікно. Там були зовсім інші небеса, принаймні зовсім не такі, які я бачив за вікном коридора. Ці небеса вкривали важкі потужні хмари, тож здава­лося, що над цією факаною лікарнею є аж кілька небесних плес, і я не міг до пуття збагнути, добре

це чи погано, адже якщо їх кілька, то як звідси, із землі, можна визначити – яке з них справжнє, а яке фальшиве? І якщо тобі в очі потраплятиме світло фальшивих зірок, то чи не заподіє це тобі якої шкоди?

—Слухай, – несподівано спитала мене Ан­желік пошепки, – тільки не кажи, що твій кіт не міг заснути без моїх грудей і ти приволік його сюди.

—Ні, – заперечив я, – мій кіт так рано не лягає, мій кіт сова, – додав навіщось потому, хоч не зовсім уявляв, як кіт може бути совою...

—Добре, – кивнула в темряві вона, – а пере­гаром, перегаром від кого так штиняє, від тебе чи від нього?

Я взагалі не розумів, навіщо вона про це питає, мені було не під силу збагнути сенс питань, на які є очевидна відповідь, я не хотів задумуватись над тим, навіщо вона питає в мене про те, що й так знає... Чомусь дико захотілося самотності...

—Це від неї, від татарки, – знизав плечима я й показав на татарку, – а ми з Мяудзедуном не п'ємо, нам не можна, ми закодовані... циган­кою однією... по фотографії...

—Вона не татарка... – прошепотіла Анжелік.

—А хто ж вона?

—Казашка...

—Дивно, я чогось одразу так і подумав...

—Іди сюди, – мовила Анжелік і показала на краєчок ліжка.

Я сів, пружини під моїм задом зарипіли так голосно, що казашка почала перевертатися з бо­ку на бік.

—От блін... – почав був я, проте Анжелік вліпила мені шаленою поцілунки. її губи пах­ли якимись дивними лісовими травами... Вони вибухали в моєму мозку, вибухали сотні, міль­йони трав, вони проростали, пробиваючи свої­ми гнучкими стеблами мої закатані асфальтом мізки, вони розквітали й спліталися в химерні гербарії... Здавалось, цей поцілунок міг трива­ти вічно, якби татарка, тобто казашка, що ле­жала через ліжко, не почала говорити уві сні...

Анжелік відштовхнула мене від себе, а я все стояв і дивився на неї і не міг нічого збагнути...

—Чого ти витріщився? – прошепотіла вона.

—У тебе губи пахнуть травами, – насилу ви­чавив я.

—А в тебе все-таки перегаром...

—Добре, – погодився я, – визнаю, я бухав... але ці трави...