Читати книгу - "БЖД"

усе-гаки усвідомить, що порожнеча і:, що житій часом підкидає тобі такий вакуум, в якому, на­че в глибокій воді, не зможе вижити жодна риба, навіть така хитра, як Кришна, – її просто розча­вить на молекули, а всі її думки – на фрагменти, такі дрібні й гарячі, що вона сама не зможе нічого збагнути?..»

Я знову й знову поринав у спогади, потрапляв у полон нав'язливих, зовсім непотрібних думок... Я боявся, що вони починають жити мною...

Реальність повернула мене до себе скавулін­ням Сигнала і якимось стрьомним трупним смо­родом. Кілька секунд я навіть боявся розплющу­вати очі, бо подумав, що з Сигналом сталося щось зле, можливо, почали розкладатися його паралі­зовані задні лапи... Адже я ще погано в'їхав у їхню з Яциком релігію й на той час не мав жодного уявлення, чи дає Кришна, скажімо, якісь гарантії, що в тебе не почнуть розкладатися паралізовані лапи...

Сигнал скавулів усе наполегливіше, але в тому скавулінні було щось радісне. «Можливо, – дума­лось мені, – він радів, що їх, тобто лапи, більше не доведеться тягати за собою». Словом, мене на­кривали якісь зовсім депресивні й похмурі думки.

– Сигнале, заткайся, доки я тебе сам не за­ткав, – буркнув нарешті Яцик зовсім не по-криш-наїтському.

Трупний сморід ставав дедалі нестерпніший, і я все-таки розплющив очі, готовий побачити найжахливіше.

Попереду нас перла вантажівка, і трою заси-нана чиїмись кістками, – нидоншце, що не ка­жіть, не дуже приємне. Яцик белькотів собі під носа прокляття, адже перед ним їхав цілий кузов того, на чому ще зовсім недавно трималося М'Я­СО, а він до того ж ніяк не міг перелаштуватися в середній ряд, аби це колишнє М'ЯСО обігнати. На додаток до всього, із сусіднього сидіння на ку­зов кісток, сповненими собачого фанатизму очи­ма, дивився Сигнал, радісно скавулячи й швидко втягуючи смердюче повітря своїм плескатим, на­че в боксера-профі, носом.

Яцик не витримав такої зради, тому вдарив по гальмах і в'їхав у перший-ліпший правий по­ворот... «Звідки в кузові могло взятися стільки кісток? – ніяк не міг вдуплити я. – Може, то піонерські табори, сховані в цих лісах, наче мор­монські резервації, почали, за совковою звич­кою, грати в «зарніцу», що природно переросла в канібальські розборки?»

Близько дев'ятої вечора в центрі міста ми за­паркувалися в одному маленькому дворику. Ліхтар вихоплював із темряви тільки старі де­рев'яні сходи, що вели кудись нагору. Склада­лося таке враження, що ними можна вийти пря­мо на небеса, на високі, темні й стрьомні небе­са, такі стрьомні, що на їх кордоні обов'язково мали стояти перекачані, мудакуваті ангели-охо-ронці, які б нізащо не пропустили нагору таких лузерів, як ми... вони б просто викинули нас униз копняком під зад... і ми б скотилися сюди, під колеса Яцикового фургона, переламавши

собі псі реба й порозбивавши скроні... «Не все так просто, чуваки», – скачав би годі над нами Яцик і потягнув би нас усередину читати над на­ми свої хитрі магічні заклинання.

Навпроти дворика мерехтіла зелено-біло-чер-воним неоном піцерія «Челентано», яку в народі називали простіше – «Член Тані». Можливо, са­ме через те її уподобали собі місцеві феміністки, що збиралися там довгими літніми вечорами і, певно, виношували й вимріювали якісь підступні плани щодо всієї чоловічої половини населення планети.

—Чуваки, ви це, купіть собі щось попоїс­ти, – сказав Яцик. Виглядав він втомлено й відсторонено. Потім вийняв із бардачка тор­бинку, схожу на ту, в яких у середні віки носи­ли монети, й засунув до неї руку. Я вже хотів був відмовитись, гадаючи, що Яцик даватиме нам бабло, проте він так і застиг із торбинкою на руці. Перезирнувшися й знизавши плечима, ми вирішили його не чіпати й пішли з Ікару-сом у «Член Тані». Обслуговувала нас дівчина, на чиєму бейджику й справді було написано «Таня». «Символічно», – подумав я й замовив чотири піци: дві з куркою й ананасом і ще дві грибні. Ікарус тим часом набирав із холодиль­ника бляшанки з пивом. Повернулися до фур­гона ми хвилин за десять. Яцик так і сидів із торбинкою на руці.

—Яцику, – мовив Ікарус, – ми принесли то­бі й Сигналові грибну піцу, падай до нас, будемо вечеряти.

Яцик не реагував...

—Яцику, почав Перекопу пати Ікарус, – це всього-на-нсьоіо грибна піца, і) ній нема м'яса...

—Да-да, – додап навіщось я, – там самі гри­би, нони неживі...

Але Яцик тільки махнув на нас вільною ру­кою, показуючи, щоб йому не заважали. Ми знову перезирнулись, знизали плечима й всі-лися на канапі жерти. А Сигнал визирав на нас з-за свого сидіння й весь час облизувався. Ко­ли ж ми відкрили пиво, він кілька разів навіть обурено гавкнув... Яцик зиркнув на нього, важ­ко зітхнув, процідив собі під носа «Збивсссс-сяяяя...», взяв бульдога під пузо й виліз назовні через водійські дверцята, певно, гадаючи, що тому треба злити. Я зазирнув у торбинку, яку Яцик лишив на сидінні, – там були довжелезні чітки. Стало якось не по собі, адже ми заважали чувакові медитувати, адже ми, курва мать, не дали йому, наче радіоприймачу, спокійно на­лаштуватися на хвилю, на якій говорив Кришна, розповідаючи про останні події у світі й, звісна річ, про погоду на завтра.

Тим не менше, ми сиділи й продовжували запихатися піцою. Нічого дивного, я не жер уже майже добу. З нас можна було знімати жир­ну американську рекламу, так ми жерли... хоча ні, мав я ту рекламу... мав глибоко в дупі...

Тут нарешті повернувся Яцик, він поклав Сигнала на сидіння, дістав із бардачка бабки й сказав:

– Чуваки, піду куплю нормальної їжі. НОР­МАЛЬНОЇ, – підкреслив він.

Добре, хоч не додав: «А ви запихайтесь тут своєю дохлятиною...»

Я доїдав, Сигнал дивився на нас своїми го­лодними, приреченими баньками й пускав сли­ну. Якоїсь миті Ікарус не витримав, відірвав ве­ликий шмендель грибної піци, кинув його в коробку й сунув бульдогові під носа. Той щось буркнув і відразу ж заходився їсти.

– Ти чо, зовсім охрінів?! – мовив я Ікарусу, зібрав сміття, порожні бляшанки, виліз із фурго­на й попрямував до найближчого смітника.

Позбувшись того мотлоху, я вже хотів по­вертати назад, коли в моїй кишені завібрував мобільний. Якщо чесно, я починав його нена­видіти... -Да-Де була Кет, і говорила вона чомусь тремтли­вим голосом.

—Що сталося, сонечко моє любе? – ніяк не міг в'їхати я.

—Це все ваш дурний Мяудзедун! – вигукну­ла Кет.

Прозвучало це