Читати книгу - "Напівзагублений"

— Як?

— Перебуваючи в трансі, ми опинилися в Уельсі. Габріель каже, що то було не марення, що подорож була реальною, але я не певний. Хай там як, а ми з Габріелем були поєднані кілком, і я на нього впав, ну, на кілок, і він проштрикнув мої груди, моє серце та землю, — я знизую плечима. Не люблю про це говорити; словами описати просто неможливо. — І Габріель таки знайшов дорогу до себе.

— І ти відчув щось більше?

— Так… але я не знаю що. Знаю тільки, що то було щось поза моїм Даром, якась сила, енергія, і кілок, який злучив мене з землею, був її частиною.

Леджер усміхається.

— Я думаю, що земля є ключем до значної частини нашої могуті. І тебе, Натане, це теж стосується. Твій зв’язок з природою дуже міцний.

— Можливо.

— Невже сама думка про можливість усе це пізнати не захоплює значно більше, ніж перспектива битися з Ловцями, з якимись дурнуватими магами, котрі настільки збилися зі шляху, що навіть не усвідомлюють своєї втрати?

Я не знаю. Не відчуваю аж такого захоплення.

— Слухай, я визнаю, що ти пропонуєш мені дещо особливе, і я певний, що ти маєш рацію, але… просто це не для мене. Я не можу забути про людей, які знищують стількох магів.

— А чи ти колись думав про ймовірність своєї поразки?

— Звичайно! Ти вважає мене дурним? Я в курсі, що мене можуть убити. Перш ніж іти в бій, кожен прокручує мільйон разів у голові такий варіант розвитку подій. Ось чому мені й потрібен амулет. І ось чому я постійно працюю зі своїми Дарами, вдосконалюю їх.

— Справді? Ну то покажи мені якісь свої чари, Натане, — він складає на грудях руки. — Тепер твоя черга мене вразити.

На мить мені здається, ніби я знову з Селією, Клеєм і Воллендом, і мушу продемонструвати їм, на що я здатен. Я переконую себе, що цього разу все не так, що Леджер інакший і треба це зробити, та й по всьому: я стаю на кілька секунд невидимим, випускаю блискавку, відтак знову стаю видимим і вивергаю з рота полум’я.

Складаю руки на грудях і чекаю. Та Леджер ніяк не реагує.

— Бачу, ти не надто вражений, — кажу я.

— Певно, бо так воно і є. А ти можеш мені показати, як обертаєшся на звіра?

— Ні, — я ледве стримуюся, щоб не послати його під три чорти.

Він дивиться мені в очі, явно знову читаючи мої думки, тож я подумки таки посилаю його на хрін.

— Бачу, що ти маєш настрій показати мені свої бійцівські здібності, — він трохи відходить од мене, кажучи: — Але раджу тобі добре захищатися.

Не встигаю нічого зробити, а він уже підбігає і вдаряє мене ногою в груди. Я відскакую вбік і випускаю блискавку, від якої Леджер ухиляється, але з його руки до мене шугає ціла вогняна куля, і я відчуваю жар на обличчі, відкочуюся по землі, випускаючи нові блискавки з обох рук. Леджер рятується втечею. Я стріляю довгим струменем блискавок туди, де він, на мою думку, мав би опинитися, але він знову вивертається і вже біжить до мене, тепер він виконує наді мною сальто, і я бачу, як він сміється, пролітаючи вгорі.

Я шлю йому навздогін полум’я зі свого рота. Леджер приземляється і рушає до мене з розведеними руками, охоплений вогнем. Хоч я не думаю, що він горить; він має цілком спокійний і незворушний вигляд. Не панікує, не верещить. Проте я розлючено атакую його вогнем… аж поки мені бракне сил.

Коли полум’я вщухає, Леджер усміхається мені, але раптом помічає димок, що снує з кишені його куртки, і хмуриться, плескаючи себе по кишені, щоб загасити вогонь.

— На щастя, я поклав амулет в іншу кишеню, — каже він і підморгує мені.

— Тобі не потрібно захищатися амулетом. Ти й без нього вельми могутній.

— Я можу захиститися від тебе, навіть від двох таких, як ти, а можливо, й трьох… та от від чотирьох буде непросто. І хоч це здається малоймовірним, ну, але ж бомби ставатимуть усе потужнішими, зброя ефективнішою, а отрути підступнішими. І тільки амулет може захистити від усього цього.

Я замахуюся ногою Леджеру в груди. Удар направду блискавичний. Ніхто, навіть жоден Ловець, не зміг би від нього ухилитися. Але зараз я вдаряю лише повітря. Леджер запросто вивернувся від мого удару. Я б’ю ще раз. Знову повітря. Наступний мій удар подібний до першого, але я цілюся туди, куди він, припускаю, мав би ухилитися. Та нічого в мене не виходить. Я пробую ще двічі. Тепер він б’є у відповідь, але я відстрибую, я був готовий до цієї контратаки, і він лише зачіпає мою руку підбором свого чобота.

— Ти дуже спритний, — він усміхається.

Я знову шугаю блискавкою, і він ухиляється вбік, але на його рукаві з’являється пропалина. Я стріляю ще однією блискавкою, а тоді ще. Він постійно вивертається, та мені здається, що він уже починає втомлюватися, і я випускаю ще одну, найпотужнішу блискавку. І тут він зникає взагалі. А відтак я чую його голос за спиною:

— Натане, — і відчуваю, немовби на мене обвалюється цегляний мур.

Небо синє та безхмарне, сонце вже низько над обрієм. Я лежу на землі, дивлячись на небо і відчуваючи під собою травичку, одна частина мене воліє підвестися та вдарити Леджера, але друга мудро радить залишатися на місці. Можливо, це і є баланс.

Усе болить, але перш ніж зцілюватися, я хочу добре запам’ятати, наскільки паскудно відчувати такий біль. Дуже паскудно. Кожен мій м’яз немовби було віддерто від кісток, а тоді причеплено назад.

— О, ти вже очуняв, — Леджер стоїть обіч мене.

— Ну, то я тебе хоч трохи вразив? — запитую я.

Він серйозний.

— Ти добре б’єшся, ти спритний, але маєш і вразливі місця.

— Чим ти мене так гепнув?

Він дивиться на величезний стовбур дерева, що лежить біля його ніг.

— Справді? — на вигляд він завеликий, щоб його підважити.

Немовби читаючи мої думки, а він, мабуть, таки читає їх, Леджер каже:

— Я пересуваю речі чарами, силою думки.

— Гадаєш, мої вороги володітимуть подібними Дарами?

— Безсумнівно.

— Мені потрібен амулет, — кажу я та підводжуся.

— А не хочеш залишитися тут на якийсь час і добре все обміркувати?

— Ти кажеш, що дослухаєшся до власної інтуїції, от і я теж. Моє майбутнє не тут,