Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Ей! — крикнув Максим, підповзаючи ближче. — Ти в порядку? Що сталося?

Виродок підняв на нього погляд, тремтячий, але не зламаний.

— Вони… хотіли нас… убити, — прохрипів він, слова рвались крізь біль. — Говорили про Цитадель… Шукали шлях… непомітний…

Максим відчув, як серце заколотилось. Цитадель — їхній дім. Він нахилився, стримуючи гнів, що знову піднімався.

— Що ви їм сказали? — спитав він, голос низький, але напружений.

Виродок опустив очі до закривавленого бетону.

— Нічого, — прохрипів він. — Ми мовчали… Вони між собою шептались… Хотіли в Цитадель… знищити всіх у Пустоті… називали нас "недостойними".

Максим стиснув кулаки так, що суглоби затріщали. "Недостойні" — жінка, хлопчик, Виродок перед ним. Це був не просто план — це винищення. Він глянув на Германа, що наблизився, його тінь упала на бетон.

— Це погано, — шепнув Герман, притиснувшись до стіни. — Треба до Кольта. Негайно.

Максим повернувся до Виродка.

— Щось іще знаєш? — спитав він, тон жорсткий, але з ноткою надії.

— Ні, — прохрипів той, голос слабшав. — Вони при нас майже не базікали…

Максим кивнув, його погляд затримався на скрученій нозі чоловіка — Цитадель вигнала його за це, а тепер він лежав тут, тримаючись за життя серед мертвих.

— Дякую, — буркнув він, стиснувши кулак. — Рана в боці, не глибока. Витримаєш.

Виродок слабо кивнув, його подих був важким, але рівним. Максим встав, жестом покликавши Германа. Вони рвонули до виходу, повні рішучості уникнути ще сутичок — Цитадель була за крок.

Навколо панувала душна пітьма: запах цвілі різав ніс, тьмяне світло від останніх ламп мерехтіло, кидаючи тіні на стіни. Кожен скрип труб змушував Максима стискати автомат, кожен шелест — напружувати слух. Здалека долинали відлуння бою — то спалахували, то затихали, нагадуючи, що Пустота кипить.

Герман ішов поруч, кроки розмірені, обличчя зосереджене, але очі блищали рішучістю. Вони просувались обережно, обминаючи розірвані кабелі й уламки. Раптом Герман зупинився, постукав автоматом по трубі — короткі, різкі удари, код Морзе.

Максим різко обернувся, забувши про тишу.

— Ти що, здурів? — прошипів він. — Привернемо їх!

Та слова заглохли — із темряви позаду спалахнули прожектори, сліпучий промінь ударив в очі, змусивши зажмуритись. Голос, грубий і вимогливий, розірвав тишу:

— Хто ви?!

Максим завмер, рука стиснула зброю, серце заколотилось — пастка? Герман вийшов уперед, спокійно підняв руку, оголивши зап’ястя з татуюванням Цитаделі — вицвілим знаком, що означав дім.

Тиша повисла, напружена й важка. Прожектори сліпили, вихоплюючи їхні пошарпані постаті, кров і бруд на руках. Час тягнувся, доки з металевим скреготом не почали відчинятись герметичні двері. Їхній рух був повільним, пронизливим, відкриваючи прохід, залитий слабким світлом.

Прожектори згасли, і Герман обернувся до Максима з ледь помітною усмішкою.

— Ласкаво просимо в Цитадель, Макс, — кинув він, голос просочився дружнім сарказмом. — Знову ледве встигли, герою.

Максим хмикнув, напруга спала, але в грудях лишилось щось важке.

— Дуже смішно, — буркнув він, штовхнувши Германа плечем. — Ходімо вже, клоуне.