Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

〰  〰  〰

Я прокинулася так, ніби щойно вирвалася зі сну. Холод пройняв мене наскрізь. Шкіра була мокрою і липкою від землі. Я лежала на березі озера. Легені наповнював важкий запах води й мулу, а в роті ще залишався гірко-солоний присмак озера. Моє серце калатало, ніби хотіло вирватися назовні, а в голові лунали уривки з останніх секунд під водою. Повільно сівши, я обхопила руками груди, щоб хоч якось заспокоїтися. Не пам’ятаю, як я вибралася. Останнє, що зберегла пам’ять, — це водорості, які тягнули мене вниз, і темрява, яка поглинала. Мушлі не було.

Я озирнулася. Сонце майже сіло, і Долина потонула в густих сутінках. Все навколо виглядало моторошно: туман клубився між деревами, а гілки тягнулися до неба, наче намагалися схопити останнє світло. Самі дерева здавалися живими, спостерігаючи за мною, як за небажаним гостем. Здавалося, що Долина змовлялася проти мене.

Скільки часу я тут пролежала? — думка билася в голові, мов тривожний сигнал. Я витерла вологе обличчя, але замість полегшення відчула липкий дотик землі на шкірі. Моє тіло було важким, ніби я ще залишалася під водою.

Піднявшись, я відчула, як тремтіння пробігло по всьому тілу. Земля прилипла до ніг, і я побрела до озера, щоб змити бруд. Холодна вода обпікала шкіру, але я не зважала. Поверхня озера була схожа на виклик — спокійна, дзеркально-чиста, але під нею приховувалося щось хижо-незвідане. Все, чого я хотіла, — це скоріше вибратися з цього місця.

Швидко витерши ноги, я взяла одяг, що лежав на піску, і натягнула його на мокре тіло. Він липнув до шкіри, але в мене не було сил думати про це. Руки тремтіли, і обхопивши себе, я почала рухатися до будинку.

Я майже бігла, намагаючись якомога швидше покинути це місце. Але навіть тоді, коли Долина залишилася позаду, я не відчувала полегшення. Кожен крок здавався важким, а кожен звук лісу — ворожим. Листя шелестіло так, ніби шепотіло моє ім’я. Уява малювала невидимі погляди, які стежили за кожним моїм рухом.

Коли я нарешті вийшла з Долини, сутінки повністю огорнули небо. Лише слабке світло ліхтарів на дальніх будинках нагадувало про безпеку. Я тремтіла від вітру й виснаження, навіть не підозрюючи, як погано виглядала. Одяг все ще липнув до тіла, а розпатлане волосся плуталося на вітрі.

Раптом я побачила Кассандра. Він біг назустріч із тривогою на обличчі, що було незвичним для його зазвичай стриманої, врівноваженої поведінки. Побачивши мене, він різко зупинився. Його очі блищали в темряві, але цього разу не від магії, а від щирої тривоги.

— Що з тобою сталося? — різко промовив він, глянувши поверх окулярів. Його голос, зазвичай спокійний і саркастичний, цього разу був серйозним і наповнений турботою.

Я відвела погляд, намагаючись приховати свою розгубленість. Мої слова застрягли десь у горлі. Я не хотіла говорити ні правду, ні брехню.

— Нічого, — невдоволено буркнула я, ховаючи руки за спину.

Кассандр примружив очі, його обличчя стало напруженим.

— Не бреши, — сказав він, різко, але не грубо. — Я відчуваю, коли ти помираєш.

Ці слова прошили мене наскрізь, як холодний вітер. Він… відчуває? Я швидко підняла голову. Мої очі розширилися від здивування.

— Що? — прошепотіла я, майже не чуючи свого голосу.

Кассандр важко зітхнув, відвернувшись на мить, ніби підбирав слова.

— Я віддаю тобі свою силу, — пояснив він. Його голос був трохи хрипким, ніби він щойно вийшов із важкого бою. — Тож, звісно, коли ти помираєш, я ледве тримаюся на ногах. Ти хоч розумієш, наскільки це серйозно?

Моя голова закрутилася. Його сила? Він пов’язаний зі мною сильніше, ніж я могла уявити. Я обійняла себе руками, намагаючись заспокоїтися.

— Я хотіла поплавати, але потонула, — сухо відповіла я. Мій голос звучав роздратовано, тому що я прагнула прийняти гарячу ванну і залізти під теплу ковдру. Правда була занадто складною, щоб вимовити її зараз.

Кассандр підняв брову, його погляд став ще пронизливішим. Він зробив крок ближче, нахилившись так, щоб бачити моє обличчя чітко.

— Яка ти безвідповідальна, — відповів він, і його голос став темнішим. — Навіщо йти плавати, якщо не вмієш?

Я різко подивилася на нього. Мій гнів піднявся хвилею, затоплюючи всі інші емоції.

— Не зараз, — буркнула я. Не хотілося виясняти все прямо тут, на дорозі. Я не винна, що це сталося, але ти робиш мене винною.

Кассандр не здався. Він зробив ще крок, і його темно-сині очі горіли незвичною сумішшю злості й турботи.

— Спробуй бути обережнішою, — наполіг він. — Не тільки для себе.

Це вибило мене з рівноваги. Я відчула, як гнів і розпач піднімалися в мені, хвилями обпалюючи зсередини. “Не тільки для себе?” Що це значить? Тепер я відповідаю ще й за тебе?

— Немає необхідності, — різко кинула я, а голос нервово здригнувся. — Все одно через тебе мені доведеться жити.

Не чекаючи відповіді, я різко повернулася і пішла до будинку. Волосся прилипало до шиї, а ноги тремтіли від холоду. Але я трималася прямо, навіть не озирнувшись.

Кассандр залишився стояти в сутінках. Його темно-сині очі за окулярами проводжали мене, і якби я могла прочитати його думки, то знала б, що в його грудях важко пульсувало щось, чого він сам не міг зрозуміти.