Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Я схопила мушлю, затиснувши її в руках, і щосили відштовхнулася від дна, спрямовуючи тіло вгору. Коли вийшла з води, мої руки тремтіли, а груди важко здіймалися. Вода стікала з мене, і кожна крапля здавалася свідченням того, що я вижила. Але чи надовго?

Я простягнула мушлю Роані, і вона задоволено всміхнулася, примруживши очі. Її погляд був таким, ніби вона тільки що виграла черговий бій у довгій війні.

— Непогано, — сказала відьма, оглядаючи мушлю. — Але це лише початок. Скоро прийде час другого завдання.

Я зібралася відповісти, але слова застрягли в горлі. Усе, що я могла, — це кивнути. У голові гуло, а всередині розливався холодний страх. Я більше не сумнівалася, що це був тільки початок гри, у якій мені відведена роль пішака.

Від нетерпіння, Роана грубо й неакуратно відкрила мушлю. Було помітно, що та не піддавалась легко. Бліда, але дуже блискуча перлина була розміром як грецький горіх. Вона здавалася майже живою, і це викликало в мені дивне, навіть трохи тривожне захоплення. Досі я не бачила нічого подібного.

Роана усміхнулася й, не сказавши більше ні слова, покинула узбережжя. Гвен пішла слідом, кинувши на мене короткий погляд. У цьому погляді було щось глузливе, ніби вона знала щось важливе, але не збиралася ділитися.

Я присіла. Руки ще горіли від гарячого дотику мушлі, ніби вона залишила на моїй шкірі свій слід. Я була мокра й знесилена. Прохолодний вітер шмагав моє мокре волосся. У грудях було порожньо, ніби я залишила частину себе на дні цього проклятого озера. Я знала: Роана отримала те, що хотіла. А я — лише нову порцію страху перед тим, що чекає мене далі.

〰  〰  〰

Я сиділа на вологому піску, дивлячись, як Роана й Гвен зникали у тумані. Втома накотила хвилею, але водночас щось всередині не давало їй рушити. Мій розум кричав, що потрібно тікати, але серце нашіптувало інше: не все втрачено. Мушля, яку я дістала, була занадто особливою, щоб просто віддати її. Я навіть не здивувалася, коли ця думка захопила мене цілком.

Я кинула погляд на світлу гладь озера. Там, глибоко під водою, залишалися інші мушлі. Я бачила їх світіння, коли пірнала. Їх було не менше трьох, можливо, більше. Що, якщо я зможу взяти ще одну? Для себе. А в Кембриджі продати за шалені гроші.

Стиснувши губи, я піднялася на ноги.
— Що я втрачу? — тихо запитала я себе. — Це лише одна мушля.

Я підійшла до краю озера. Вода, що здавалася такою спокійною, тепер мала майже зловісний вигляд. Її тиша була обманливою, як обійми хижого звіра. Я ковзнула ногами в прохолодну воду й увійшла по пояс. Потім зробила глибокий вдих і пірнула.

Вода цього разу здавалася інакшою. Вона була холоднішою, ніж раніше, навіть трохи гіркою на смак, ніби несла в собі стару сіль і мінерали. Вона була важкою, мов вантаж, який намагався втопити мене ще до того, як я досягну мети.

Я рухалася повільно, відштовхуючи воду руками. Навколо плавали малі сріблясті рибки, які шугали то в один, то в інший бік, іноді майже торкаючись мене. Їхні рухи нагадували танець, але я знала, що це не було нічим іншим, як попередженням: ти чужа тут.

Водорості, темно-зелені, мов змії, хиталися й обвивали дно. Деколи вони здавалося навіть ворушилися самі, ніби були живими. Кожна тінь, кожен рух у воді здавалися сповненими загрози. Часом я думала, що вони спостерігають за мною.

Дно було вкрите гладкими каменями. Серед них знову з’явилося те саме мерехтливе світіння. Мушля. І ще одна поруч. Я посміхнулася, забувши про втому. Легені вже палали, але я допливла до мушлі й простягнула руку.

Мушля була такою ж, як і перша — великою, рожевою, із золотистим відблиском. Вона здавалася дарунком долі, який потрібно забрати будь-якою ціною. Я торкнулася її, і цього разу вона не була такою гарячою. Міцно вхопивши її рукою, я відштовхнулася від дна й попливла вгору.

Але раптом щось торкнулося моєї ноги.

Спершу це було майже непомітно, ніби випадковий дотик водорості. Але коли я зробила кілька рухів, відчуття посилилося. Наче щось м’яке й слизьке обвило ногу й потягнуло вниз. Це не може бути реальністю, — паніка вибухнула всередині.

Я смикнулася, намагаючись звільнитися, але водорості, здавалося, ожили. Вони охопили мої ноги, тягнучи мене назад до дна. "Ні, це не водорості, це щось більше. Щось, що не хоче відпускати мене."

Я почала панікувати. Махала руками, намагаючись вирватися, але кожен рух більше заплутував мене. Мої думки змішалися в хаосі: Це кінець. Я не виберуся.

Рот відкрився, коли я спробувала закричати, але лише бульбашки повітря вирвалися назовні. Вода наповнила моє горло, солоно-гіркий смак охопив язик. Я відчайдушно била руками по воді, але водорості тримали міцно, як залізні ланцюги.

Я відчувала, як легені горять від нестачі повітря. Свідомість почала тьмяніти, світло від мушель стало розмитим, ніби я дивилася на них крізь туман. Кассандр, допоможи… хтось… будь ласка… Але у відповідь була тільки безжальна тиша води.

Я боролася до останнього, але сили залишали мене. Озеро повільно, невблаганно поглинало. В голові залишилася лише одна думка:

— Я все одно не помру…

Темрява закрила мої очі. Останній спалах світла з мушель розчинився в порожнечі.