Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Ось що ми зробимо — напиши «тато Зіггі». Ти ж знаєш, як написати «Зіггі», правда? Звісно знаєш.

На її полегшення, Зіггі послухався та став виводити своє ім’я, висолопивши язика від старання.

— Дуже гарно написав! — поквапилася похвалити його Маделін. Вона не хотіла давати йому час подумати. — Ти пишеш набагато акуратніше, аніж моя Хлоя. Ось так! Написав! А поки ти спатимеш, ми з мамою наклеїмо решту фотографій. А тепер — час почитати тепер сном. Згода? Можна я тобі почитаю? Хочеш? Я б хотіла побачити, яка у тебе улюблена книжка.

Зіггі оторопіло кивнув, збентежений її натиском. Він підвівся, його маленькі плечі опустилися

— Добраніч, Зіггі, — сказала Джейн.

— Добраніч, мамусю, — сказав Зіггі. Вони розцілувалися на добраніч, немов подружня пара у сварці, не дивлячись одне одному в очі. А тоді Зіггі взяв за руку Маделін, і вона повела його у спальню.

Менш як за десять хвилин вона повернулася до вітальні. Джейн підвела голову. Вона саме акуратно приклеювала останнє фото на сімейне дерево.

— Тільки голову на подушку поклав, — сказала Маделін. — Він заснув, коли я йому читала — як діти у кіно. А я не знала, що діти насправді так уміють.

— Вибач мені, — сказала Джейн. — Ти не мусила приїздити сюди та вкладати спати ще одне дитя. Але я дуже тобі вдячна, бо зовсім не хотіла перед сном заводити з ним розмову про це і…

— Тс-с-с, — й Маделін сіла поруч та поклала свою долоню на руку Джейн. — Це дрібниці. Я знаю, як воно. Перші класи — це нелегко. Діти дуже втомлюються.

— Він ніколи так раніше не говорив, — сказала Джейн. — Про батька, я маю на увазі. Я завжди знала, що одного дня це питання спливе, але не думала, що це буде раніше, аніж йому виповниться тринадцять чи скільки там. Я думала, у мене буде час, щоб придумати, що саме сказати. Мама і тато завжди казали: кажи правду, але знаєш, правда не завжди… не завжди…

— Приємна, — підказала Маделін.

— Так, — погодилася Джейн. Вона підправила куточок фотографії, яку щойно приклеїла, та оглянула роботу. — Він буде єдиним в класі без фотографії тата.

— Це не кінець світу, — сказала Маделін. Вона торкнулася фотографії тата Джейн із Зіггі на колінах. — У його житті багато люблячих чоловіків. — Вона подивилася на Джейн. — Шкода, що у нас в класі немає дітей з двома мамами чи двома татами. Коли Абігель вчилася у першому класі на заході, у нашому класі були найрізноманітніші сім’ї. Тут, на півострові, ми всі занадто правильні і консервативні. Нам подобається думка про різноманітність, але насправді різні у нас лише банківські рахунки.

— Я знаю, як його звати, — тихо сказала Джейн.

— Батька Зіггі? — Маделін теж стишила голос.

— Так, — відповіла Джейн. — Його звати Саксон Бенкс. — Коли вона вимовляла ім’я, слова ніби в’язли у роті, ніби вона намагалася вимовити чужі, незнайомі звуки іноземної мови. — Гарно звучить, правда? Солідно. Добрий, порядний громадянин. І сексуальний! Сексуальний Саксон.

Вона стенула плечима.

— Ти намагалася з ним зв’язатися? — запитала Маделін. — Розказати йому про Зіггі?

— Ні, не намагалася — відповіла Джейн. Фраза прозвучала на диво формально і сухо.

— І чому ти не намагалася? — Маделін повторила її інтонацію.

— Бо Саксон Бенкс не був дуже добрим хлопцем, — сказала Джейн. — По правді, він був дуже недобрим.

— Боже, Джейн, що цей придурок з тобою зробив?

Розділ тридцять перший

Джейн не могла повірити, що вголос сказала його ім’я Маделін. Саксон Бенкс. Ніби Саксон Бенкс був якоюсь іншою людиною.

— Розкажеш? — запитала Маделін. — Звісно, якщо хочеш, а як ні — то нічого не говори.

Звісно, їй було цікаво, але та цікавість не була така безпардонна, як у подружок Джейн (Ну ж бо, Джейн, колися! Розкажи нам усі брудні подробиці!). Маделін їй співчувала, однак її співчуття не було обтяжене материнською любов’ю, як було б, якби Джейн усе розповіла мамі.

— Та нічого страшного, справді, — сказала Джейн.

Маделін відхилилася на спинку стільця. Зняла обидва своїх дерев’яних, розписаних вручну браслети, та акуратно поклала перед собою стосиком. Відсунула сімейне дерево подалі.

— Ну гаразд, — сказала вона. Маделін знала, щось страшне таки трапилось.

Джейн прочистила горло. Взяла пластинку жуйки з пачки на столі.

— Ми пішли у бар.

* * *

За три тижні до цього вони розійшлися із Заком. Це був такий шок — ніби відро льоду в обличчя. Вона ж бо думала, що вони на шляху до обручок та іпотеки.

Її серце було розбите. Вщент. Але вона розуміла, що оговтається. Вона навіть трохи тішилася своїм нещастям, як люди часом тішаться застудою. Впивалася своїм нещастям, годинами плакала над їхніми спільними фото. А потім витирала сльози та йшла купувати собі нове плаття, бо ж вона на це заслуговує, бо ж її серце розбите. Усі були шоковані і співчутливі — і це було приємно.

«Ви були такою чудовою парою! Він ненормальний! Він про це пошкодує!»

Було відчуття, що це ніби обряд, ініціація. Якась її частина уже дивилася на цю ситуацію, немов іздалеку — «коли моє серце розбили уперше». А ще їй було цікаво, як воно буде далі. Її життя йшло по одному, а тепер — бах! — воно набрало зовсім іншого напрямку. Цікаво! Може, коли вона отримає диплом, то поїде подорожувати на рік, як Зак. Можливо, вона стане зустрічатися зовсім з іншими хлопцями: з брутальними музикантами, комп’ютерними геніями. На неї чекала сила-силенна хлопців!

— Тобі треба горілки і танців! — сказала її подруга Гейл.

Вони пішли у бар готелю в центрі. З видом на затоку. Була тепла весняна ніч. Джейн мучилась від алергії. Очі свербіли. У горлі дерло. Весна завжди приносила алергію, а ще — відчуття можливості, можливості прекрасного літа.

За столиком поруч сиділи старші чоловіки, років тридцяти чи тридцяти з хвостиком. Такі... з директорів. Пригостили їх випивкою. Купили дорогі вершкові коктейлі. Джейн та Гейл ковтнули їх немов мілк-шейк.

Ці хлопці приїхали з центральних штатів, зупинилися в готелі.

Один із них поклав око на Джейн.

— Самсон Бенкс, — сказав він, беручи її долоню у величезну свою.

— То ви містер Бенкс, — пожартувала Джейн. — Тато із фільму про Мері Поппінс.

— Скорше, сажотрус, — сказав Саксон. Він подивися їй в очі та проспівав рядок пісні із фільму.

Старшому чоловікові з чорною карткою «American Express» та вольовим підборіддям нескладно змусити розтанути п’яненьку