Читати книгу - "ОстаннІ ПовІдомлення , Arachne "

У його голові звучав голос шерифа Хедлі, який сказав:

— Я робив це, щоб її захистити.

Що, коли Хедлі знав більше, ніж розповів?

Коли Лукас нарешті вийшов із лікарні, світ здавався іншим. Місто, вкрите свіжим снігом, зустріло його похмурою тишею. Люди продовжували жити своїм життям, але для Лукаса все змінилося.

Він зайшов додому, розклав на столі всі старі файли у справі, починаючи зі зникнення Алекса Макгрея, і знову поринув у роздуми.

- Я нічого не знаю, - прошепотів він, усвідомлюючи, що відповіді вислизають від нього, як пісок крізь пальці.

Клер дзвонила йому кілька разів, але Лукас уникав розмов. Він був готовий зустрітися з нею. Занадто багато залишилося незрозумілим. Її зв'язок з Алексом, її минуле, її можливі таємниці - все це продовжувало турбувати його.

Одного вечора він довго дивився на її номер у телефоні, але так і не наважився натиснути кнопку виклику.

"Я не можу спитати тебе, бо боюся відповіді, Клер," - подумав він, відкладаючи телефон.

Сніг повільно падав за вікнами, обгортаючи місто м'яким білим покривалом. Лукас сидів у своєму темному кабінеті, єдине джерело світла — настільна лампа, яка тьмяно освітлювала папери, розкладені перед ним. Його думки крутилися навколо однієї людини — Клер Макґрей.

З кожним днем ​​чим більше він думав про неї, тим сильніше його душа розривалася між боргом і почуттями.

Він згадав її обличчя тієї ночі у будиночку. Як вона плакала, як міцно трималася за нього, наче він був її останньою надією. Тоді він був упевнений у її щирості, її страху. Але з кожним днем, аналізуючи події, він відчував, як маленькі сумніви прокрадаються у його розум.

"Що, якщо вона знала більше, ніж казала?"

Хедлі, який захищав її, знав щось, чого Лукас так і не зміг з'ясувати. Його слова про те, що Клер намагалася зупинити брата, але мовчала, знову і знову виринали в пам'яті.

"Вона могла сказати мені все, але не зробила цього. Чому?"

Щоразу, коли він згадував її посмішку, її сльози, його серце сповнювалося болем.

— Чи маю я знати правду, навіть якщо це зруйнує все, що маємо? — тихо сказав він собі.

Ці слова викликали біль, якого Лукас ніколи не відчував раніше. Він розумів, що його почуття до Клер стали його слабкістю, тим що заважало йому дивитися на ситуацію об'єктивно.

Але він також розумів, що жити з брехнею - значить зрадити все, заради чого він боровся.

Він опустив голову в руки, намагаючись придушити гомін у голові.

"Якщо вона винна... якщо вона справді приховувала щось важливе, чи зможу я колись пробачити її?"

Клер дзвонила кілька разів за останній тиждень, але Лукас не відповідав. Він відчував, що не зможе говорити з нею, не ставлячи запитань, які зруйнують їхній зв'язок.

Кожен її пропущений дзвінок завдавав йому болю. Але щоразу він переконував себе, що робить правильно.

— Чи маю я дізнатися правду, перш ніж зможу знову бути з нею? - прошепотів він.

Але правда, як він знав, могла стати мечем, який розріже їхні стосунки назавжди.

Лукас підвівся, підійшов до вікна і подивився на вулицю. Білизна снігу приховувала всі шрами міста, як і Клер приховувала свої таємниці.

Його серце розривалося на частини, але розум казав, що істина важливіша.

"Якщо я виберу правду, я можу втратити її. Але якщо я виберу її, я ніколи не впізнаю правду."

Він заплющив очі, і з глибини душі піднялося єдине запитання:

- "Клер, ти частина цієї гри? Чи я просто не можу змиритися з тим, що ти невинна?"

Відповіді не було, і тиша лише посилювала біль.

Лукас знову подивився на карту, де були відмічені місця вбивств, і мисливський будиночок виділявся як центр всього. Він згадував слова Холла, загадкові записки і кожну деталь, яка вела в нікуди.

Сніг продовжував падати за вікном, як тієї ночі, коли все почалося.

— Я вийду на тебе, хоч би хто ти був, — твердо сказав Лукас, дивлячись у темряву.

Але всередині він знав, що цей випадок може і залишитися нерозкритим.

Минув ще тиждень. Сніг продовжував падати, як символ часу, що вкриває сліди минулого. Лукас нарешті зважився зустрітися з Клер. Її дзвінки залишалися без відповіді надто довго, але всередині він знав, що ця зустріч неминуча.

Він запросив її у невелике кафе на околиці міста, те саме, де вони колись сиділи вдвох, розмірковуючи над справою. Тепер все було інакше. Тиша між ними, хоч і незграбна, здавалася більш чесною, ніж багато слів.

Клер прийшла точно у призначений час. Вона була одягнена в тепле пальто, її обличчя залишалося блідим, а очі втомленими. Але, побачивши Лукаса, вона посміхнулася — та сама посмішка, яка завжди зігрівала його серце.

Лукас підвівся, трохи збентежений, але жестом запросив її сісти.

- Ти нарешті вирішив зустрітися, - сказала вона м'яко, її голос тремтів від змішаних емоцій. — Я думала, що ти вирішив зовсім зникнути.

— Мені потрібен був час, Клер, — тихо відповів він, уникаючи її погляду.

Вона кивнула, її очі вивчали його обличчя, намагаючись зрозуміти, що діється в його душі.

- Ти виглядаєш краще, - сказала вона, намагаючись розрядити напругу.

Лукас усміхнувся куточком губ.

— Тіло гоїться швидше, ніж душа, — відповів він чесно.

Клер відвела погляд, її голос став тихішим.

— Я знаю, що ти маєш сумнів у мені. Я це бачу. Але я ніколи не хотіла, щоби все зайшло так далеко.

Лукас глянув на неї, його погляд був м'яким, але серйозним.

- Клер, я вірю тобі. Але я також знаю, що між нами постали таємниці, які надто довго залишалися нерозкритими. Все, що сталося, змінило нас.

Вона стиснула руки, її очі заблищали від сліз.

— Я не хочу втрачати тебе, Лукасе. Але я розумію, що ти мав зробити вибір.

Лукас важко зітхнув, і його голос пролунав твердо, але з теплом.

— Ми пройшли через дуже багато, Клер. Зараз я не можу будувати майбутнє, не знаючи всіх відповідей. Але я знаю одне: я хочу, щоб ти була поряд.