Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Як мило! — похвалив Еймос. — Спасибі, що не вимовив того слова.

— Моє спасибі — за те, що ти був і лишився моїм другом.

Це прозвучало як «до побачення», то Еймос подарував Ерікові ще одну, вже прощальну, посмішку, й вийшов з офісу. Тату вже чекав на нього у коридорі з ящиком, повним пляшок текіли. Схоже, охоронці моніторили все, що відбувалося всередині.

— Допомогти це винести? — спитав охоронець.

— Ні, не треба, — відказав Еймос, закидаючи ящик на плече. — Як іду з гостини, то не чіпляюсь за одвірки.

***

Ручний термінал довів Еймоса до найближчої нічліжки, де знайшлася й вільна кімната. Випивку й торбу він скинув на ліжко та й подався на прогулянку. Недовго йшов і знайшов бажане: харчовий візок, і придбав щось таке, яке, судячи з наліпки, вельми оптимістично звалося «бельгійською сосискою». Коли б хоч ті бельгійці уславилися перетворенням, за допомогою перців та інших приправ, бобового продукту на щось м’ясне, то була б хоч якась підстава для настільки перебільшеного оптимізму. Та, зрештою, це й не мало значення. Тут Еймосові сяйнуло, що він, назубок знавши періоди обертання всіх супутників Юпітера, поняття не мав, що то за Бельгія та де вона знаходиться. Ні, це не в межах Північної Америки... А точніше визначити ну ніяк не спромігся. Тож зась і судити хай там які твердження про кухню тих бельгійців.

Попрямував до старезних, але ще й досі не цілком перегнилих доків, де бавився колись, як був іще маленьким хлопчиком. Чом туди? Та просто кудись і до чогось треба прямувати. Бачиш воду — то й знаєш, у якому напрямі вона, вода... Приконтачив усю ту сосиску, а що поблизу не видно було жодного сміттєвого бака, то пережував-проковтнув і обгортку. А що тут такого? Зроблено ж її з кукурудзяного перекрученого крохмалю, а на смак та обгортка — причерствілий злаковий сніданок.

Зграйка неповнолітніх розминулася з ним, а тоді зупинилась і почала його наздоганяти. Були вони в тому недоладному віці, коли як не тобі що зроблять, то й сам ти що завгодно можеш накоїти: то ти жертва на двох ногах, то вже й злочинець, хай і недорослий. Якраз підхожий вік для дрібних крадіжок, побігеньок для босів-босяків та принагідних знущань над слабшими, коли немає ризику дістати одкоша. Тож Еймос на них нуль уваги, то й подерся на поржавілий сталевий мол.

Неповнолітні відстали й засперечалися стиха, але напружено. Либонь, вирішували, чи достатньою здобиччю буде одна-єдина остання марка на рахунку оцього заброди (бо вважалося, що будь-який нетутешній приблуда, що приб’ється до балтіморських доків, обов’язково має більше грошей, ніж будь-хто з тутешніх), себто чи варта буде шкурка вичинки, якщо напасти гуртом на отаке здоровило. А він добре знав, як складається подібне рівняння. Колись-бо й сам такі задачки розв’язував. Тож і далі ігнорував їх — слухав натомість, як хлюпоче вода, лижучи палі його молу.

Ген-ген удалині небо осяяла пряма полум’яна риса, от мов хто провів блискавицю під лінійку. А за кілька секунд прокотився понад бухтою й грім — і раптом Еймосові сяйнув яскравий спомин, як вони з Еріком сиділи на оцих самих доках, дивились, як на орбіту здіймаються припаси набоїв для рейкотрону, та обговорювали, чи пощастить їм коли-небудь полетіти десь далеко від оцієї їхньої планети.

Для всіх, що перебували поза межами земного гравітаційного колодязя, Еймос був землянин. Але не так воно було насправді. Хоч і не важило ніяк і ні в чому. Еймос походив із Балтімору, був балтіморець. Те, що він знав про всю решту Землі, за винятком кількох десятків будинків оцього вбогого району, можна було вмістити на одній маленькій серветці. Перший його виїзд за межі рідного міста відбувся тоді, коли він зійшов із швидкісного потяга в Боготі й зразу пересів на шатл, що поніс його на Місяць.

Він розчув, як іззаду наближається до нього чиясь тиха хода. Суперечок більш там не було. «Ні» меншості відкинула більшість своїм «так». Еймос обернувся до неповнолітніх. З-поміж них кілька душ озброїлися дрючками. Один підступав із ножем.

— Не варто, — сказав він їм, ані кулаків не зціпивши, ані не потряс­­ши ними, — тільки головою похитав. — Зачекайте на когось іншого.

Запала напружена мовчазна хвиля, коли ті витріщалися на нього, а він дивився на них. А тоді, от мовби досягши якоїсь телепатичної згоди, вони тихенько, гуртом, почовгали геть.

Ерік помилився, сказавши, ніби Еймос лишився тим самим Тіммі, яким був колись. Той чоловік, яким він тоді був, на той час іще не став збором рис гармонійної особистості. Був він тими речами, які знав: бажаннями свого серця, своїми набутими навичками. Той, ким він був до свого виїзду, знав, де вариться добрячий самогон. Котрі ділки мають солідні припаси якісних маріхуани й тютюну з чорного ринку. Котрі борделі обслуговують місцевих, а котрі тільки грабують бідних туристів, що шукають гострих відчуттів. Тодішній Тіммі знав, де позичити дешеву стрілячку, — й знав: як стрельнеш, то заплатиш утричі дорожче. Знав: дешевше буде оплатити якийсь час перебування в обладнаній майстерні, аби зібрати власну зброю. Як отого пістолета, що його він використав, аби вбити свою першу жертву.

Тоді як ось цей чоловік, ким він був нині, знав, як підтримувати роботу термоядерного реактора. Як налаштувати магнітні кільця так, аби вони віддавали максимум своєї енергії вивільненим іонізованим часточкам, а ще він знав, як залатати пробоїну в корпусі. Цьому хлопові байдуже було до цих вулиць і тих утіх та ризиків, що вони пропонували. Хай Балтімор який був, такий і лишиться — чужий йому достоту, як і та загадкова земля Бельгія.

І тієї хвилі він утямив, що це є його останнє повернення на Землю. Сюди він уже більш ніколи не прилетить.

***

Наступного ранку він прокинувся у своїм найнятім ніч-ліжку, а на тумбочці стоїть пів пляшки текіли, і голова болить із похмілля, чого не бувало з ним багато років. На мить йому видалося, ніби він ще й постіль зганьбив нетриманням сечі, але хутко зміркував, що в тій духоті його кімнати з нього вийшов чи не літр поту.

Змив у душовій той нічний піт із себе та ще й напився, задерши голову, гарячущої води. Після років тридцяти користування лише фільтровано-стерилізованою водою на космічних кораблях-станціях він ніяк не міг розгадати всіх наявних у ній присмаків. Тільки сподівався, що там не надто багато мікробів чи заважких металів.

Тоді повитягав пляшки, які ще не початі, текіли з коробки й позапихав їх, перш укутавши