Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

- Ти про що? - не зрозуміла я.

- Ну, ти вчора щось поцупила, вгадав? - він, продовжуючи посміхатися, поліз у кишеню джинсів і витягнув із неї мобільний телефон.

- Ти взагалі очманів. Нічого я не крала! - обурилася я. Я вчора, взагалі-то, постраждала, і він не має жодного права звинувачувати мене в крадіжці!

Той провів по екрану мобільного і підніс його до мого обличчя.

"На добраніч, мій Бетмене."

...Тук... Тук... Тук... Тук... Серце спершу загальмувало, а потім понеслося вибивати барабанний ритм о мої ребра... О, Боже. Здається, вираз мого обличчя змінювався з шокованого на приголомшений протягом мілісекунд. Мене спочатку затрясло, потім кинуло в жар, а коли його голова схилилася на бік, і телефон зник з поля зору, я готова була зомліти. Господи, Господи, Господи, Господи, яка дурепа! Ось!!! Ось чому треба видаляти номери телефонів тих, хто тобі подобається перед кожною запойкою. Щоб потім не писати їм таких от ідіотських повідомлень. Потрібно попросити розробників програм придумати блок телефону за п'яним диханням. Щойно взяв телефон у руки, дмухнув на нього спиртом, а він раз і заблокувався, не даючи вчинити дурних вчинків.  Повні губи, здавалося, не можуть усміхатися ще ширше. Склавши руки на грудях, Андрес вивчав мою реакцію сміховинними очима. У той час, як я готова була провалитися крізь дерев'яну підлогу.

- Ну, то що, жінка-кішка? Золото? Діаманти? Готівка? Колись, що винесла!

- Не зазнавайся занадто! Я була... трішечки... п'яна! - язик відмовлявся ворушитися, і вийшло дуже нескладно. Ну як можна було так облажатися? Він і так бачить, що подобається мені, а тепер я підношу йому зізнання на блюдечку з блакитною облямівкою.

- Трішечки, - засміявся він. - Я хотів спочатку відповісти, а потім подумав, що краще буде запитати тебе особисто. І не пошкодував. - Гад. Повзучий гад.

Кинувши на нього нищівний погляд, я схопила з барної стійки свій блокнот і побігла в зал приймати замовлення у відвідувачів, які щойно увійшли.

За півгодини моєї ганьби Андресу зателефонували, і він поїхав, попросивши Марко підмінити його. Зал за секунду спорожнів після його відходу, і стало трішки сумно. Начебто радіти мала б, але ні. Так завжди відбувається, коли вам хтось починає подобатися. Ще на самому початку, в момент, коли почуття тільки починає затягувати у вир, нам просто життєво необхідно, щоб об'єкт нашої симпатії перебував у полі зору. І зовсім неважливо, чим він займатиметься, сидітиме, стоятиме, сміятиметься чи танцюватиме чечітку, головне, щоб ми його бачили. Подібно до мазохістів мучили себе підгляданням за ним, підживлюючи маленькі салютики всередині шлунка, що так і вибухають, коли він чи вона спіймають нас на гарячому. Ось так і мені, вистачало лише одного лише знання того, що він перебуває за барною стійкою, щоб мої власні салюти гуркотіли на всю котушку.

Мені подобається стежити за його відточеними рухами рук, коли він готує коктейль. Навіть не напружуючись, робить усе так ідеально, як мені ніколи не зробити. Подобається, як ліниво потягується, коли м'язи затікають від довгого стояння на місці. Як іноді витягує цигарку з пачки і проводить нею під носом у бажанні закурити. А потім іде на задній двір і повертається за кілька хвилин, приносячи за собою шлейф сигаретного диму, від якого в мене коліна підкошуються...

А часом, коли я дозволяю собі спостерігати за ним з віконця на кухні, він немов відчуває це і обертається. Наші погляди на довгі секунди перетинаються, погрожуючи розірвати нутрощі від розміру салютів, що збільшилися в мільйони разів...

Я розуміла, що цей процес незворотній, і, власне, навіть не намагалася боротися. Точніше, спочатку, може, й хотіла змусити в собі замовкнути наростаючі почуття, та хіба їм накажеш?