Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

світ. Тільки от ні особливо новим, ні особливо прекрасним він не здавався. Сталося щось таке, наче хтось підклав велику ракету для феєрверка в коробку з дитячими іграшками. Бухнуло – і все розлетілося по кімнаті. Щось зламалось і не підлягає ремонту, щось можна полагодити, але здебільшого речі просто розкидано. Вони, може, ще занадто гарячі, але коли охолонуть, то за них можна взятися.

Тим часом їхня справа – все посортувати. Те, що вже не годиться, повикидати. Відкласти ті цяцьки, які можна полагодити. Зробити для іграшок нову коробку, гарну, новеньку. Міцну. Від того, як легко все розкидало, – відчуття водночас і до нудоти жаске, і чимось привабливе. Непросто все зібрати знову. Сортувати. Лагодити. Записувати. І, звичайно, викидати непотріб.

Тільки от… чи можна взагалі наважитися повикидати те, що стало непотребом?

Нік зупинився на півдорозі до ванної, голий, з одягом в руках.

О, ніч була така тиха… але хіба не кожна ніч – це симфонія тиші? Чому ж у нього раптом пішли мурашки поза шкірою?

А тому, що він раптом відчув: Комітет Вільної зони має відповідати за збирання зовсім не іграшок. Він несподівано відчув, що вступив до якогось химерного гуртка крою й шиття людського духу: він, Редман, Бейтман, матінка Ебіґейл, так, навіть Ральф зі своїм здоровим радіо й підсилювачами, які розсилають сигнали Вільної зони по всьому вимерлому континенту. У кожного з них голка, і, може, гуртом, вони справляють ковдру, яка зігріє всіх узимку… а може, через невеликий час знову починають шити великий саван для людства – починаючи з ніг і підіймаючись дедалі вище.

* * *

Після любощів Стю заснув. Останнім часом він недосипав, а всю попередню ніч пиячив із Ґленом Бейтманом і планував майбутнє. Френні вдягнула халат і вийшла на балкон.

Вони мешкали в будинку в центрі, на розі Перл-стрит і Бродвею. Їхня квартира розташовувалася на третьому поверсі, і внизу видніло перехрестя: Перл-стрит ішла зі сходу на захід, а Бродвей – з півночі на південь. Їй тут подобалося. Компас просто перед очима. Ніч стояла тепла і тиха, чорний камінь неба був пощерблений мільйонами зірок. У їхньому слабкому, холодному світлі на заході здіймалися хмарочоси-праски.

Френні провела рукою від шиї до стегон. Халат на ній був шовковий, вдягла вона його на голе тіло. Рука легко пройшла по грудях, а потім, замість того щоб рівно й прямо спускатися до лобка, вона погладила вигин живота, який ще два тижні тому не був такий помітний.

Її вагітність ставала помітна, ще не дуже, але Стю сьогодні ввечері про це сказав. Його питання було доволі невимушене, навіть кумедне.

– А наскільки довго ми можемо цим займатися… е-е… так, щоб не придавити його?

– Її, – весело відказала вона. – Як тобі чотири місяці, шефе?

– Порядок, – відказав він і ковзнув у неї.

До того розмова була серйозніша. Невдовзі після того, як вони дісталися Боулдера, Стю сказав їй, що поговорив про дитину з Ґленом, і Ґлен дуже обережно висловив думку, що збудник супергрипу може ще бути живий. У такому разі дитина може загинути. То була тривожна думка (у Ґлена Бейтмана, подумала вона, завжди дещиця тривожних думок знайдеться), але, якщо мати має імунітет, то…?

А проте чимало з їхніх людей втратили дітей в епідемію.

Так, але це означає…

А що це означає?

Ну, з одного боку, це може означати, що всі ці люди – просто епілог людського роду, його коротка кода. Вона не хотіла, не могла в це вірити. Якщо це правда…

Хтось ішов вулицею, завертав убік, щоб проскочити між сміттєвозом, який стояв двома колесами на тротуарі, і стіною ресторану під назвою «Кухня Перл-стрит». На одному плечі в нього була легка куртка, а в руці – чи то пляшка, чи то вогнепальна зброя з довгим дулом. У другій руці в нього був папірець, можливо, з адресою, судячи з того, як він поглядав на номери будинків. Урешті він зупинився перед їхнім. Зупинився і якийсь час дивився на двері, наче замислився, що робити далі. Френні цей чоловік нагадував приватного детектива з якогось старого телесеріалу. Вона стояла менш ніж у двадцяти футах[69] над його головою і опинилася в делікатній ситуації. Якщо вона гукне цього чоловіка, той може злякатися. Якщо ні, то він почне стукати й розбудить Стюарта. І що це він робить зі зброєю в руці… якщо це справді зброя?

Він раптом підняв голову й подивився вгору – може, щоб перевірити, чи горить світло. Френні й далі дивилася вниз. Їхні погляди зустрілися.

– Боже милосердний! – закричав чоловік на тротуарі. Він несамохіть зробив крок назад, потрапив ногою в канаву і впав на сідниці.

– Ой! – одночасно вигукнула Френні і теж відсахнулася на своєму балконі. За її спиною у глиняній вазі на підставці ріс великий хлорофітум. Френні, не бачачи, зачепила рослину. Та похитнулася, майже прийняла рішення пожити ще трохи – і раптом кинулася на плитку балкону з гучним тріском.

Стю в спальні хропнув, перевернувся на другий бік і продовжив спати.

На Френні – що, мабуть, можна було передбачити – напав сміх. Вона затисла рот обома руками й щосили стиснула ними губи, але сміх усе одно прорвався тихим хрипким шепотом. Оце так грація, подумала вона й знову зайшлася безгучним сміхом у долоні. Коли б він припхався з гітарою, можна було б цю чортову вазу на нього скинути. «О соле міо…» – БАБАХ! Від стриманого сміху в неї аж живіт заболів.

Знизу почувся змовницький шепіт.

– Гей, там… на балконі… цить!

– «Цить», – прошепотіла до себе Френні. – Яка краса – «цить!»

Їй конче треба вийти, доки вона не почне іржати, як коняка. Френні ніколи в житті не вдавалося як слід стримати сміх, якщо він уже її розбирав. Вона швидко пробігла темною спальнею, схопила більш солідний (і скромний) халат із гачка на дверях ванної і побігла коридором, долаючи сміх, утримуючи обличчя, наче гумову маску. Вона вискочила на сходовий майданчик і пройшла один проліт униз, доки сміх вирвався на волю. І ще два поверхи вона пробігла з диким реготом.

Чоловік – молодий, як вона тепер помітила, – уже підвівся і обтрушувався. Він був худий і доброї тілобудови; більша частина його обличчя заросла бородою, яка при світлі дня могла виявитися білявою чи, може, рудуватою. Під очима в нього були темні кола, але на губах грала сумна усмішечка.

– Що ти там перевернула? – спитав він. – За звуком – так наче рояль!

– То