Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Нік кивнув. Атож, питання посутні. Але чи він така особа, як треба? Ральф може мати рацію. А може й помилятися.

«Спробую з ним зустрітися завтра, два слова сказати», – написав Нік на папірці.

– Так, тобі це треба зробити. Він путящий, – Ральф почовгав. – Я ще трохи поговорив із матінкою, перед тим як цей Андервуд із компанією прийшли, «здрастуйте» сказали. Поговорив з нею так, як ти хотів.

«?»

– Каже, що треба діяти далі. Ворушитися. Каже, що люди байдикують і хтось має бути за старшого й казати їм, де стати і що робити.

Нік відкинувся на стільці й тихо засміявся. Тоді написав:

«Не сумніваюся, вона так відчуває. Погомоню завтра зі Стю + Ґленом. Ти надрукував листівки?»

– А, оті! Так, блін, – відгукнувся Ральф. – Ото до вечора провозився, Боже ж мій.

Він показав Ніку зразок плаката, який ще сильно пахнув типографською фарбою; шрифт був великий і привертав увагу. Графіку Ральф оформив сам:

Нижче були намальовані дві примітивні мапи – для новеньких і тих, хто не дуже добре дослідив Боулдер. Далі доволі дрібно значився список осіб, який Стю з Ґленом узгодили напередодні:

Нік Андрос

Ґлен Бейтман

Ральф Брентнер

Річард Елліс

Френ Ґолдсміт

Стюарт Редман

Сьюзен Стерн

Нік показав на повідомлення про частування й звів брови догори.

– А, то Френні прийшла й сказала, що ми ймовірніше всіх зберемо, якщо їм щось пообіцяємо. Вони з подругою Патті Кроґер організують. Буде печиво і «За-Рекс»,[67] – Ральф зробив гримасу. – Якби мені запропонували на вибір пити «За-Рекс» або волячі сцяки, я б іще поміркував… Можеш моє випити, Нікі.

Нік усміхнувся.

– Тільки от одне, – серйозніше промовив Ральф, – ви, хлопці, мене в комітет поставили. Я знаю, що значить це слово. Воно означає: «Вітаємо, уся найважча робота на вас!» Ну, я не те щоб заперечую, я все життя працював будь здоров. Але в комітетах мають бути ті, хто все придумує, а з придумкою в мене не дуже.

У своєму блокноті Нік швидко накидав великий радіопристрій, а на його тлі вежу з радіопередавачем, від якого навсібіч розліталися блискавки.

– Ну, та то ж зовсім інша річ, – похмуро промовив Ральф.

«У тебе все вдасться, – написав Нік. – Не сумнівайся».

– Якщо ти так кажеш, Ніку, то я спробую. Але все ж мені думається, що з тим Андервудом у вас би лучче пішло.

Нік похитав головою й поплескав Ральфа по плечу. Ральф сказав йому «на добраніч» і пішов нагору. Коли він вийшов, Нік довго й замислено дивився на листівку. Якщо Стю і Ґлен бачили список – а на цей момент, певне, побачили – то вони вже знають, що він самовільно викреслив Гарольда Лодера з їхнього списку комітету. Нік не знав, як вони це сприймуть, але те, що вони досі до нього не прийшли – певне, добрий знак. Може, вони захочуть, щоб він щось поміняв, і, якщо буде така необхідність, він поміняє, якщо їм аж так потрібен Гарольд. Якщо буде необхідність, то він віддасть Ральфа. Ральф, власне, не дуже й хоче в той комітет, хоча, хай йому грець, у Ральфа від природи гострий розум і практично безцінна здатність зазирати за ріг проблеми. Такого добре було б тримати в постійному комітеті, і він відчував, що Стю і Ґлен уже набрали повний комітет своїх друзів. Якщо він, Нік, хоче, щоб Лодер не був у списку, то їм просто доведеться з цим змиритися. Щоб акуратно провернути фокус із владою, потрібна єдність у думках. Мамо, скажи, а як дядько кролика з капелюха дістає? Ну, синку, я точно не знаю, але, гадаю, що він міг вдатися до старого трюку «приспати пильність за допомогою печива і напою “За-Рекс”». Він практично завжди спрацьовує.

Він перегорнув сторінку, по якій водив фломастером, коли прийшов Ральф. Він подивився на слова, обведені не раз і не два, а тричі – наче з бажання будь-що втримати їх: «Влада. Організація». Він раптом написав під ними ще одне: місця якраз вистачало. Тепер у потрійному колі було написано:

«Влада. Організація. Політика».

Але він не тому хотів прибрати Лодера з цієї картини, що відчував, ніби Стю і Ґлен Бейтман намагаються перехопити його м’яч. До певної міри, звичайно, це зачіпало його самолюбство. Було б дивно, коли б не так. Адже це він із Ральфом і матінкою Ебіґейл, можна сказати, заснували Вільну зону Боулдера.

«Тут зараз сотні людей, і ще будуть тисячі, якщо Бейтман має рацію, – міркував він, постукуючи олівцем по обведених словах. Що довше Нік на них дивився, то потворнішими вони йому здавалися. – Але коли я, Ральф, матінка, Том Каллен і решта наших прибули сюди, то в Боулдері лишалися з живих істот тільки коти й олені, що прийшли з національного парку від’їдатися по садках… і навіть крамницях. От згадати, як один якось забрів у супермаркет у районі Тейбл Меса і не міг знайти вихід. Він божевільно бігав туди-сюди рядами, все перевертав, падав, підводився і знову бігав.

Ми тут, звісно, новенькі, ми тут ще менш ніж місяць, але ж ми були перші! Так що є трохи ревнощів, але не з цієї причини мені хочеться прибрати Гарольда зі списку. Я прибрав, бо йому не довіряю. Він усе всміхається, але в нього якийсь водонепроникний

(усмішконепроникний?)

відсік між ротом і очима. Між ним і Стю було якесь тертя через Френні, і всі троє кажуть, що все вже скінчено, але в мене щодо цього є питання. Іноді я бачу, як Френні дивиться на Гарольда, і погляд у неї насторожений. Немов вона намагається зрозуміти, чи воно дійсно вже «все». Він досить розумний, але мене хвилює те, що він якийсь нестабільний».

Нік похитав головою. Це ще не все. Не раз він замислювався, чи не збожеволів Гарольд Лодер.

«Здебільшого справа в його посмішці. Я не хочу мати спільні секрети з людиною, яка так шкіриться і має такий вигляд, наче вночі не спала.

Ніякого Лодера. Хай якось це переживуть».

Нік закрив свій блокнот і поклав у нижню шухляду столу. Потім встав і почав роздягатися. Нік хотів прийняти душ. Чомусь він сам собі здавався брудним.

От світ, думав він: не очима Ґарпа,[68] а після супергрипу. Новий прекрасний