Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

був вазон із квіткою, – пояснила Френні. – Він… він… – але тут її знову розібрав сміх, і вона змогла лише показати на нього пальцем і схопитися за живіт, який уже болів. По її щоках бігли сльози. – Ти мене насмішив! Розумію, що це дико невиховано – так казати про людину, яка щойно зустрілася, але… мамо моя! Насмішив-таки!

– За старих часів, – посміхнувся він, – я б після цього одразу подав на тебе в суд десь так на чверть мільйона, не менше. Травма хребта… Ваша честь, я подивився вгору – і ця молода жінка дивилася на мене. Так, я переконаний: вона зробила гримасу. Так, гримаса точно була. Справу буде вирішено на користь позивача! А також на користь суду! Далі буде десятихвилинна перерва…

Вони трохи посміялися разом. Чоловік був одягнений у чисті линялі джинси й темно-синю сорочку. Літня ніч була тепла й лагідна, і Френні вже раділа, що вийшла надвір.

– Чи ти часом не Френ Ґолдсміт?

– Часом я. А тебе я не знаю.

– Ларрі Андервуд. Ми сьогодні щойно приїхали. Власне, я шукаю такого собі Гарольда Лодера. Він стверджує, що мешкає в будинку 261 по Перл-стрит зі Стю Редманом, Френні Ґолдсміт і ще якимись людьми.

Від цих слів сміх як рукою зняло.

– Гарольд був у цьому будинку, коли ми щойно приїхали в Боулдер, але доволі давно звідси пішов. Він зараз на Арапаго, це в західній частині міста. Коли хочеш, дам його адресу й поясню, як дістатися.

– Буду вдячний. Але почекаю до завтра, тоді до нього вирушу, певне. Я другий раз так ризикувати не буду.

– Ти знайомий з Гарольдом?

– І так, і ні: так само, як і з тобою. Хоча, правду кажучи, я тебе уявляв зовсім по-іншому. Як таку блондинку-валькірію з картини Френка Фразетти,[70] може, з парочкою 45-каліберних пістолетів на поясі. Але в кожному разі радий знайомству.

Він простяг руку, і Френні, заскочено всміхаючись, її потисла.

– Боюся, я геть не уявляю, про що ти говориш.

– Сідай-но на бордюрчик, розкажу.

Френні сіла. Примарний вітерець прокотився вулицею, женучи перед собою папірці й ворушачи листя в’язів перед будинком суду в трьох кварталах від них.

– У мене є дещо для Гарольда Лодера, – сказав він. – Але це має бути сюрприз, так що якщо побачиш його раніше – мовчок і теде.

– Добре, домовилися, – сказала Френні, ще дужче заінтригована.

Ларрі підняв свою зброю – і то виявилася зовсім не зброя, а довгошия пляшка вина. Він розвернув її під кутом, так що можна було прочитати напис на етикетці: «Бордо» вгорі, а нижче дата – 1947 рік.

– Найкраще з витриманого бордо цього століття, – оголосив Ларрі. – Ну принаймні так казав мій старий друг. Руді його звали. Прийми й упокой Господи його душу.

– Але 1947 рік… це ж сорок три роки тому. Воно… цей саме… не зіпсувалося?

– Руді казав, що гарне бордо не псується. Хай там як, а я його від самого Огайо віз. Коли вже це вино погане, то це погане вино здалеку.

– І це для Гарольда?

– Це і ще отаких купа, – він витяг щось із кишені куртки і дав їй. Френні не треба було читати напис, щоб зрозуміти, що то за штука. Вона розреготалася.

– Батончик «Пейдей»! – вигукнула вона. – Гарольдів улюблений… але як ти здогадався?

– То ціла історія.

– Так розкажи!

– Розкажу. Жив собі колись такий Ларрі Андервуд, і приїхав він із Каліфорнії до Нью-Йорка навідати свою любу матусю. Це була не єдина причина його приїзду, але решта були дещо неприємніші, то хай буде красива і шляхетна причина, гаразд?

– Чом би й ні? – погодилася Френні.

– І дивіться, якась зла чаклунка чи то якісь довбодятли з Пентагону напустили на країну велику чуму, і не встигнеш сказати: «Ось прийшов Капітан Трипс» – як майже всі у Нью-Йорку померли. І матуся Ларрі теж.

– Співчуваю. Мої тато з мамою теж.

– Так – усі мами і тати. Коли б ми всі надіслали іншим листівки зі співчуттями, то всі листівки б на це пішли. Так от, Ларрі виявився одним із щасливців. Він вибрався з міста з дамою на ім’я Рита, яка не була дуже готова до того, що сталося. І Ларрі, на жаль, теж не був готовий їй із тим допомогти.

– Ніхто готовий не був.

– Тільки дехто швидше пристосувався. Хай там як, а Ларрі з Ритою прямували до узбережжя штату Мейн. Вони дісталися до Вермонта, і тут дама отруїлася снодійним.

– О, Ларрі, як шкода.

– Ларрі це дуже тяжко пережив. Власне, він це сприйняв як мовби Божий присуд щодо сили свого характеру. Та й до того ж йому вже один-двоє тямущих людей казали, що його найнезнищенніша риса характеру – ясна смужка егоцентризму, що просвічується, як та флуоресцентна Мадонна на приладовій панелі «кадилака» 59-го року.

Френні трохи посовалася на бордюрі.

– Маю надію, я тебе не змусив занудьгувати, але це все стояло в мені вже довгий час, і таки це пов’язане з тією частиною історії, де з’явиться Гарольд. Окей?

– Окей.

– Дякую. У мене таке враження, що відколи ми зупинилися перед цією привітною бабусею сьогодні, я шукаю дружнього лиця, щоб поділитися з ним. Я гадав, це буде Гарольд. Хай там як, а Ларрі рушив далі в Мейн, бо більше не знав куди йти. Йому тоді почали снитися дуже кепські сни, але оскільки він був сам-один, то не знав, чи сниться те саме ще комусь. Він просто розцінив це як симптом наростання нервового зриву. Але врешті він дістався до маленького прибережного містечка Веллс, де зустрів жінку на ім’я Надін Кросс і хлопчика, якого, як оце виявилося, звати Лео Роквей.

– Веллс… – тихо здивувалася Френні.

– Ну от, і троє мандрівників щось ніби підкинули монетку, куди йти трасою US-1. Випала решка, і вони рушили на південь, а тоді потрапили…

– В Оґанквіт! – у захваті втрутилася Френні.

– Точно. І там на сараї з напису здоровими літерами я вперше дізнався про Гарольда Лодера і Френсіс Ґолдсміт.

– Гарольдів напис! О, Ларрі, йому буде так приємно!

– Ми поїхали за його вказівками до сараю коло Стовінгтона, а звідти – до Небраски, а на будинку матінки Ебіґейл прочитали про Боулдер. Дорогою людей зустрічали. Серед них була і Люсі Свонн, моя жінка. Я був би радий тебе з нею познайомити. Тобі вона, мабуть, сподобається… Ну а потім сталося таке, чого Ларрі не дуже хотілося. Його невеличка групка з чотирьох зросла до шести. Ті шестеро зустріли ще чотирьох у