Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Бо мені цікаво, — сказала Жинь. — Суньдзи вчить знати свого ворога.

— До біса Суньдзи. Ти просто вважаєш його привабливим.

Жинь стукнула Кітая по голові шахівницею.

Виконуючи наполегливе прохання Кітая, Лань приготувала їм гарячі горщики з гострим перцем, і хоча страва й була смачною, Жинь уперше в житті довелося плакати під час їжі. Більшість наступного дня вона провела навпочіпки в туалеті з пекучим відчуттям у прямій кишці.

— Може, саме так почувалися спірлійці? — запитав Кітай. — Раптом пекуча діарея — ціна довічної відданості Феніксу?

— Фенікс — мстивий бог, — простогнала Жинь.

Вони скуштували всі вина з шафки Кітаєвого батька, і їх охопила приємна, дурманлива п’янкість.

— Ми з Неджею майже все дитинство здійснювали набіги на цю шафку. Ось, спробуй, — Кітай передав їй глиняну пляшечку. — Біле соргове вино. П’ятдесят відсотків спирту.

Жинь зробила ковток. Рідина ковзнула горлом униз із чудесним пекучим відчуттям.

— Та це ж рідке полум’я, — промовила вона. — Сонце в пляшці. Це напій спірлійців.

Кітай тихо реготнув.

— А хочеш знати, як його роблять? — запитав він. — Секретний складник — сеча.

Жинь виплюнула вино. Кітай засміявся.

— Тепер використовують усього лише лужний порошок. Але подейкують, що невдоволений чиновник помочився в одному з винокурних заводів Червоного Імператора. Можливо, це найкраще випадкове відкриття доби Червоного Імператора.

Жинь перекотилася на живіт, щоб збоку поглянути на Кітая.

— Чому ти не на горі Юелу? Ти мав би бути вченим. Мудрецем. Стільки всього знаєш про що завгодно.

Кітай міг годинами докладно розповідати про щось одне й не виказував зацікавленості їхнім навчанням. Він склав Випробування лише завдяки тому, що з ейдетичною пам’яттю вчитися необов’язково, але здався Неджі, щойно турнір став небезпечним. Кітай був надзвичайно розумним, але Сінеґард був не для нього.

— Я хотів, — визнав Кітай. — Але я єдиний син у батька. А батько в мене міністр оборони. То що ж лишалося?

Вона хильнула з пляшки.

— Виходить, ти єдина дитина?

Кітай похитав головою.

— Є старша сестра. Кіната. Зараз вона в Юелу. Вивчає геомантію, щось таке.

— Геомантію?

— Мистецтво розміщення будівель та речей, — Кітай змахнув руками в повітрі. — Усю цю естетику. Немовби це має якесь значення, якщо найбільше тебе надихає бажання вийти заміж за когось впливового.

— І ти не прочитав про це всіх книг?

— Я читаю лише про цікаве. — Кітай перекотився на живіт. — А ти? Маєш братів чи сестер?

— Ні, — сказала вона. А потім спохмурніла. — Насправді, так. Не знаю, як сказати. У мене є брат, гм, зведений брат. Кесеґі. Йому десять. Було. Тепер уже одинадцять.

— Ти сумуєш за ним?

Жинь підтягла коліна до грудей. Їй не сподобалося відчуття, що раптом з’явилося в животі.

— Ні. Я маю на увазі… Не знаю. Він був таким малим, коли я поїхала. Я змалку піклувалася про нього. Здається, я рада, що більше не мушу цього робити.

Кітай підняв брову.

— Ти йому писала?

— Ні, — Жинь вагалася. — Не знаю чому. Певно, припустила, що Фани не захочуть отримувати звістки від мене або, можливо, що він швидше оговтається, якщо просто мене забуде.

Спочатку вона хотіла написати хоча б учителю Фейжику, але в Академії було так нестерпно, що вона не змогла насмілитися розповісти йому про це. А потім, із плином часу, коли заняття стали ще виснажливішими, навіть думати про домівку було боляче, тож вона просто припинила це робити.

— Тобі не подобалося вдома, так? — запитав Кітай.

— Мені не подобається так думати, — пробурмотіла вона.

Вона не хотіла думати про Тікані. Хотіла вдавати, що ніколи там не жила, що його навіть не існує. Бо якби вона могла стерти минуле, то написала б себе якою завгодно в теперішньому. Студенткою. Ученою. Солдатом. Будь-ким, лише не тією, ким була раніше.

Кульмінацією Літнього фестивалю став парад у центрі Сінеґарда.

Жинь прибула на місце з членами дому Чен — батьком Кітая, тендітною матір’ю, двома дядьками з дружинами та його старшою сестрою. Жинь забула, який поважний батько Кітая, доки не побачила все сімейство, вбране в кольори їхнього дому: бордовий та золотий.

Раптом Кітай схопив Жинь за лікоть.

— Не дивися ліворуч. Удавай, що говориш зі мною.

— Але я з тобою й говорю, — Жинь миттю кинула погляд лівіше від себе.

І побачила Неджу, який стояв у натовпі людей, вбраний у небесно-лазуровий та срібний кольори. На спині його сорочки виднівся величезний вишитий дракон — символ дому Їнь.

— О, — Жинь відвернулася. — Ми можемо перейти он туди?

— Так, ходімо.

Щойно вони безпечно сховалися за округлим другим дядьком Кітая, Жинь визирнула, щоб роздивитися членів дому Їнь. Вона усвідомила, що бачить перед собою дві старші версії Неджі — чоловічу та жіночу. Обом було вже за двадцять, і вони були несправедливо вродливі. Насправді, вся родина Неджі мала такий вигляд, немовби їм місце на стінних картинах: вони були ніби ідеалізовані версії людей, а не реальні особи.

— Батька Неджі немає, — сказав Кітай. — А це вже цікаво.

— Чому?

— Він Воєначальник Дракона, — відповів Кітай. — Один із дванадцяти.

— Може, захворів, — припустила Жинь. — А може, ненавидить паради так само сильно, як і ти.

— Та все ж таки я тут, чи не так? — Кітай возився з рукавами. — Не можна просто так пропустити Літній парад. Це демонстрація єдності всіх дванадцяти провінцій. Якось мій батько зламав ногу за день до параду й усе одно прийшов, накачаний знеболювальним. Якщо голова дому Їнь не прийшов, це щось таки означає.

— Можливо, йому ніяково, — сказала Жинь. — Або він лютує, що його син програв турнір. Або йому надто соромно показуватися на людях.

Кітай посміхнувся.

Розріджене ранкове повітря розітнув звук сурми, а після нього почулися крики прислужників, які спонукали всіх учасників процесії стати на свої місця.

Кітай повернувся до Жинь.

— І я не знаю, чи тобі можна…

— Ні, все гаразд, — сказала вона.

Звісно, вона не може їхати з домом Чен. Жинь не родичка Кітаю і до процесії не має жодного стосунку. Жинь стримала ніяковість Кітая, не дозволивши йому договорити.

— Я спостерігатиму за тобою з ринку.

Добряче попрацювавши ліктями, Жинь вибралася з юрби й знайшла собі місце на верхівці фруктової ятки, звідки могла чудово роздивитися парад так, щоб її на смерть не затоптали юрби сінеґардців, які зібралися в середмісті. Якщо ненадійна солом’яна стріха раптово не обвалиться, власник ятки й не помітить її.

Парад почався з поклоніння Небесному Звіринцю — гурту міфічних створінь, яких, за легендою, ув’язнили в добу Червоного Імператора. Крізь натовп пробиралися гігантські дракони та леви, то здіймаючись, то опадаючи на палях, якими керували танцю­ристи всередині фігур. Під ритм їхнього руху, немовби злагоджені удари грому, вистрілювали феєрверки. Наступною показалася величезна криваво-червона фігура на високих палях, обачно охоп­лена полум’ям: Багряний Фенікс Півдня.

Жинь допитливо роздивлялася Фенікса. Зі згадок у підручниках історії вона знала, що саме цього бога спірлійці шанували понад усіх. Насправді, на відміну від нікарців, спірлійці взагалі не поклонялися великому пантеону богів. Завжди шанували лише свого Фенікса.

Істота, яка рухалася за Феніксом, не скидалася