Читати книгу - "Діти Мардука"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Світлій пам'яті Миколи Даниловича Руденка

«31 Ти, царю, бачив, аж ось один великий бовван, — цей величезний, а блиск його дуже сильний; він стояв перед тобою, а вигляд його був страшний. 32 Цей бовван такий: голова його — з чистого золота, груди його та рамена його — зо срібла, нутро його та стегно його — з міді, 33 гомілки його — з заліза, ноги його — частинно з заліза, а частинно з глини. 34 Ти бачив, аж ось одірвався камінь сам, не через руки, і вдарив боввана по ногах його, що з заліза та з глини, — і розтрощив їх. 35 Того часу розтрощилося, як одне, — залізо, глина, мідь, срібло та золото, і вони стали немов та полова з току жнив, а вітер їх розвіяв, і не знайшлося по них жодного сліду; а камінь, що вдарив того боввана, став великою горою, і наповнив усю землю».

Переважна більшість моїх творів написана від першої особи. Такий прийом дозволяє бути лаконічним, уникати зайвої описовості, а відтак постійно підтримувати інтригу твору. Я не одразу наважився приступити до написання й цього роману у традиційному для себе ключі. Річ у тім, що події, про які йдеться, великою мірою перенесені на сторінки книги з мого особистого життя. Відтак твір може бути витлумачений як документальний. А мені б цього не хотілося. Роман «Край без вороття» — полотно художнє, хоч скомпоноване з реальних ситуацій. Отож, я бачу перед собою читача допитливого і водночас критичного, який не «ковтає» усе підряд, що йому подає письменник, а вимагає пояснення неймовірним явищам, подіям і фактам. Такого роду оповідь, звісно, краще вести від першої особи, у формі монологу перед невидимим співбесідником.

Передбачаю, що не на всі загадкові випадки історії й сучасного життя, які наводяться у творі, читач отримає вичерпну відповідь, бо тоді довелося б вводити додаткову аргументацію, від чого роман набув би форми наукового викладу. Але вже тим, що хтось піддасть сумніву якусь із складових ідеї твору або ж запрагне ґрунтовнішого пояснення неймовірного випадку, буде досягнуте головне, заради чого написаний роман — привернена увага до незвичайного, дивовижного, але такого, що справді мало місце в людському світі. З тим у читача виникне бажання зрозуміти, а відтак — наблизитися до розгадки великої таємниці буття.

Цей твір дехто назве містичним, дехто — трилером, а дехто й фантастикою, в залежності від того, яке значення вкладає кожен у ці слова[1]. Ланцюг не насильницьких, але й не вмотивованих смертей людей — це містика? А, може, — чиясь лиха воля чи незбагненна закономірність?

І ще одне. Під час написання роману я постійно думав над його майбутньою назвою, адже вона мусить не лише інформувати про тему твору, а й вабити читача. Відтак почав занотовувати можливі з назв, які спадали мені на думку. Ось лише деякі: «Манускрипт», «Примара», «Сповідь мерця», «Кілер з особливих доручень», «У ночі безліч очей», «Чорна вдова». З часом думки й енергетика, що несли в собі ці слова, стали складовою роману. Чинна ж назва прийшла в голову, вже коли полотно було завершене.

Вони стали з’являтися на межі сну, коли починає охоплювати дрімота. Я немовби опинявся на краю гомінкої вулиці, з протилежного боку якої — сон. По кілька разів наближався до того живого потоку, та щораз спинявся, й по миті вихоплювався з передсоння весь у холодному поту. Це не було марення. Постаті чоловіків, жінок, чоловіків з ознаками жінки й жінок з ознаками чоловіка, «небачених у людському світі чудовиськ коливалися у чорно-білому, як і вони самі, просторі. То були оболонки, що не мали твердого наповнення. Вони видовжувалися, потворилися, зникали і знову з’являлися, шкірилися або ж кликали до себе. Бувало, по кілька разів я опинявся перед тим видивом, та потім виснажений забивався у важкому сні, у який мене щось уперто не впускало.

А почалося з того, що тільки-но я входив у передсоння, як на моє обличчя сідала мошка, яких насправді в моїй квартирі не водиться, або ж свербіла щока, ніби по ній легенько провели пір’їною. Це тривало тижнями, місяцями. Часом сама згадка про те, що мені доведеться засинати, псувала настрій.

Людина звикає навіть до болю. Став звикати і я до кордону з потвор, який щоночі мені доводилося долати. Ні — не долати, а спинятися перед ним, виборсуватися з дрімоти і по часі робити нову спробу пробитися крізь них у сон. Часом мене зустрічали інтелігентні обличчя, котрі, щойно я ступав у їхній бік, враз оберталися на жахливих монстрів. Вони не