Читати книгу - "Непереможний, Станіслав Лем"

не торкалося найближчої гори, але й не піднімалося. Перед його очима миготіли більші й менші брили, скельні плити, часом потрапляв у їхню холодну тінь, машина ішла тепер значно повільніше; звівши погляд, він побачив маленькі перисті хмарки, що танули в небі. Там світилося кілька зірок. Несподівано із машиною сталося щось дивне, її тильна частина присіла, передня піднялася... якусь мить вона вся тремтіла, мов кінь, що став на диби... Ще секунда — і всюдихід перекинувся б, поховавши під собою Рогана, якби той різко не відскочив. Упав на коліна й руки, відчувши крізь грубі захисні рукавиці й наколінники болісний удар, зо два метри просунувся осипом, але врешті зупинився. Всюдиходик ще раз верескнув колесами і застиг.

— Увага... Рогане... Це 39-й кілометр... Машина далі не пройде — мусиш іти пішки... Зорієнтуєшся на карті. Машина залишиться тут — на випадок, якби ти не міг повернутися інакше... Ти — на перехресті координати 46 і 192...

Роган помалу звівся на ноги. Усі м’язи боліли. Але важко було пройти лише перші кроки; далі він розійшовся. Хотів якомога швидше віддалитися від застиглого між двома скельними порогами всюдихода. Під великою брилою він сів, витягнув із кишені карту та спробував зорієнтуватися. Це було непросто. Врешті таки визначив своє положення. Від горішнього краю ущелини його відділяв якийсь кілометр по прямій, але в цьому місці не можна було й мріяти про те, аби зійти вниз; стіни суцільним шаром укривали металеві хащі. Отож Роган пішов угору, весь час міркуючи, чи не варто спробувати зійти на дно яру ближче, ніж у визначеному місці. До нього мав би йти принаймні чотири години. Навіть якби вдалося повернутися всюдиходом, треба було розраховувати на ще п’ять годин зворотної дороги; а скільки часу мав зайняти тільки спуск в ущелину, не кажучи вже про пошуки? Раптом увесь план видався йому позбавленим краплі здорового глузду. Це був просто настільки ж марний, наскільки й героїчний жест, яким Горпах, жертвуючи ним, міг заспокоїти власне сумління. Якусь мить Роган відчував таку лють за те, що дав себе намовити, мов якийсь шмаркач, адже астрогатор усе запланував наперед, — що майже не бачив нічого навколо. Помалу охолонув. «Цього вже не повернеш, — повторював про себе, — буду пробувати. Якщо не вдасться зійти, якщо не знайду нікого до третьої, повернуся».

Було п’ятнадцять хвилин по сьомій. Роган намагався ступати довгими й розміреними кроками, але не дуже швидко, бо при зусиллі споживання кисню різко зростало. На кисті правої руки він закріпив компас, аби не збитися з обраного напрямку. Однак кілька разів довелося обходити розщелини з вертикальними стінками. Тяжіння на Реґіс було значно меншим, аніж земне, це давало принаймні видимість свободи рухів навіть у такому складному терені. Сонце піднімалося. Слух, звичний до постійного акомпанементу всіх тих звуків, якими, мов охоронним бар’єром, у попередніх подорожах Рогана оточували машини, був ніби голий та особливо гострий. Час від часу він чув лише ритмічний, значно слабший, ніж раніше, спів зонда, натомість кожний подув вітру, роздертого скельними вістрями, роз’ятрював увагу розшукувана, бо здавалося, що в ньому він чує слабкий відгомін, колись добре відомий, а тепер забутий.

Роган поволі звикав до походу, і завдяки цьому думки його полинули вільніше. Отож, крокував собі, автоматично ступаючи з каменя на камінь. У кишені мав крокомір; не хотів дивитися на його циферблат надто рано, постановив зробити це аж за годину. Однак не витримав і витягнув схожий на годинника прилад раніше. Його спіткало болісне розчарування: не подолав і трьох кілометрів. Висота робила своє, він тратив значно більше зусиль, і це сповільнювало ходу. «Отже, не три й не чотири години, а принаймні шість...» — подумав собі. Витягнув карту, присів та зорієнтувавсь на ній удруге. Горішні краї ущелини виднілися за сімдесят чи вісімдесят метрів на схід, увесь час він рухався більш-менш паралельно до її напрямку. В одному місці чорні хащі схилу розділяв тонкий, в’юнкий прохід: мабуть, долина висохлого струмка. Роган намагався оглянути це місце. Присівши, чуючи пориви вітру, що свистів над головою, він пережив мить вагання. Ніби не знаючи ще, що зробить, устав, механічно сховав карту в кишеню й почав іти під прямим кутом до напрямку попереднього маршруту, рушивши, таким чином, до крутого обриву.

Роган наближався до мовчазних, пошарпаних скель так, ніби будь-якої миті земля мала запастися під ним. Огидний страх стискав серце. Та він ішов далі, так само розмахуючи руками, які здавалися жахливо порожніми. Раптом затримався й поглянув униз, на пустелю, де стояв «Непереможний». Він не міг його побачити, корабель був за видноколом. Добре знав це, але вдивлявся у рудувате на обрії небо, яким поволі пливли клуби хмар. Спів зонда став таким слабким, що подорожній не був певен, чи це йому не вчувається. Чому «Непереможний» мовчав?!

«Тому, що не може вже нічого тобі сказати», — розрадив самого себе. Верхівки скель нагадували гротескні, роз’їдені ерозією статуї. Ущелина відкрилася перед ним, наче величезний рів, сповнений тіней, промені сонця не досягали ще й до середини укритих чорним стін. Де-не-де крізь щіткоподібні хащі пробивалися білі, наче вапняні, голки. Одним поглядом він окинув увесь величезний простір, аж до кам’янистого дна, віддаленого по вертикалі на півтора кілометра, і відчув себе таким нараженим на удар, таким безборонним, що інстинктивно присів, аби припасти до каменів і стати ніби одним із них. Це не мало сенсу, адже йому не загрожувало виявлення. Те, чого мав боятися, не мало очей. Лежачи на ледь нагрітій кам’яній плиті, Роган дивився униз. Фотограметрична карта доволі точно відображала район ущелини, але це мало що давало, бо місцевість була змасштабована з висоти пташиного польоту, тобто надмірно зменшена по вертикалі. Про те, аби спуститися вузеньким проміжком між двома площинами чорних хащів, не було й мови. Не двадцяти п’яти, а принаймні стометрову линву він мав би мати, окрім того, потрібні були якісь гачки, молоток, а в Рогана не було нічого такого. Він не був готовий лазити скелями. Спочатку ця вузенька розщелина опускалася досить положисто, далі ставала стрімкішою, зникала з очей під навислим виступом стіни і з’являлася далеко внизу, видніючись уже крізь синювату імлу повітря. У голові майнула ідіотська думка: що, якби він мав парашут...

Роган уперто вдивлявся у схили по обидва боки від місця, у якому лежав, утиснувшись під велику брилу, схожу на гриб. Щойно тепер відчув, що з великої пустки, відкритої перед ним, струменить лагідний потік теплого повітря. І справді