Читати книгу - "Небесна стріла"

Білі відблиски падали на сріблисту сталь старовинної зброї, і срібно-вогняним ореолом оточувало скуйовджену голову Елмера. Його обличчя залишалося в тіні, в руці він тримав чудернацький пістолет.

— Знаєте, чому я вибрав саме цей мушкет? — запитав він. — Та тому, що його можна заряджати ось такими кулями!

Він вийняв з шухляди буфету маленьку ложечку з постаттю апостола замість руків’я і з зусиллям відламав цю мініятурну постать.

— Повернімося до кімнати, — сказав він.

— Ви колись читали про смерть Данді? — запитав він, коли вони з отцем Бравном знову сіли. — Пригадуєте, що сказано про Грехема з Клавергавза, який переслідував пресвітеріян у Шотландії: він скакав на чорному коні, який не боявся жодної безодні. Його могла вразити лише срібна куля, тому що він продав свою душу дияволу! З вами приємно мати справу, ви ж знаєте досить, щоб вірити в диявола.

— О так! — погодився отець Бравн. — В диявола я вірю. Я от в Денді не вірю. Я маю на увазі Денді з пресвітеріянської легенди, з його жахливим конем. Джон Грехем був звичайним солдатом у сімнадцятому столітті. Якщо він когось і переслідував, то хіба тому, що він був драгуном, а не драконом. Судячи з мого досвіду, душу дияволу продають зовсім не такі от браві вояки. Ті його поклонники, яких мені довелося знати, були зовсім иншими людьми. Я не хочу називати імен, які могли б вас збентежити. Та я згадаю лише про сучасника Денді. Чи ви чули щось про чоловіка на ім’я Делрімпл зі Стейра?

— Ні, — похмуро відповів Арнольд Елмер.

— У кожному разі ви, напевно, чули про те, що він зробив, — продовжував отець Бравн. — Це було набагато гірше, ніж те, що зробив Денді. Він влаштував різанину у Ґленков. Це була освічена людна, державний діяч, талановитий юрист, а водночас тихий чоловік з розумним і витонченим обличчям. Ось такі люди і продають душу дияволу.

Елмер зірвався з крісла і з ентузіязмом погодився:

— Саме так, ви таки маєте рацію! — вигукнув він. — Розумне і витончене обличчя! У Джона Стрейка саме таке обличчя.

Елмер знову вийшов у середні двері, і зачинив їх за собою.

«Напевно, він пішов до себе в спальню, або ж до буфету», — подумав отець Бравн.

Священик залишився сидіти у кріслі і неуважно дивився на килим, на якому було помітне червоне мерехтіння, воно проникало сюди через скляні двері. На якийсь момент мерехтіння робилося яскраво-рубіновим, потім знову тьмяніло, ніби сонце то виглядало з-за хмари, то знову ховалося. У кімнаті ніщо не рухалося, крім рибок у зеленому акваріумі, які плавали туди-сюди. Отець Бравн напружено думав.

Через хвилину він підвівся і тихо підійшов до телефону, який стояв у глибині кімнати за шторою, і викликав доктора Бойна. «Я хотів би дещо повідомити стосовно справи Елмера, — тихо промовив священик. — Це справді дивна історія. Гадаю, вам варто негайно прислати сюди п’ять-шість полісменів, щоб вони оточили будинок».

Потім отець Бравн повернувся на своє місце, сів і продовжував роздивлятися темний килим, на якому знову з’являлися і зникали червонуваті відблиски. Це світло навело священика на роздуми про початок нового дня, коли світло от-от зароджується, і про таємницю, яка то привідкривається, то знову закривається, ніби двері або вікно.

З-за зачинених дверей почувся нелюдський крик, і майже одночасно пролунав постріл. Ще не стихла луна від пострілу, а двері вже відчинилися навстіж, і до кімнати зайшов Арнольд Елмер з пістолетом у руці та у розірваному халаті. Він тремтів усім тілом і заходився від неприродного реготу.

— Слава білій магії! — кричав він. — Слава срібній кулі! Породження пекла помилилося у своїх розрахунках, і мені вдалося відімстити за братів!

І з цими словами він упав у крісло, а пістолет висковзнув у нього з руки на підлогу. Отець Бравн кинувся у коридор. Він ухопився за клямку дверей, які вели у спальню, так, ніби хотів увійти, потім він нагнувся, щось роздивляючись, підбіг до зовнішніх дверей і відчинив їх навстіж.

На снігу щось чорніло, щось подібне на велетенського кажана. Та досить було ще одного погляду, аби зрозуміти, що це лежить людина. Лежить навзнак, у чорному капелюсі з широкими крисами, які носять латиноамериканці, у широченному чорному плащі, який випадково ліг так, що його поли, а може, це були рукави, розтягнулися на всю довжину і нагадували величезні крила. Рук не було видно, та отцеві, здається, вдалося визначити положення однієї руки, біля неї лежала якась зброя. Це все дуже нагадувало якийсь герб: чорний орел на білому фоні. Та коли отець Бравн обійшов довкола тіла і зазирнув під капелюх, то краєм ока роздивився обличчя, таке, про яке недавно згадав господар дому. Це було витончене, строге і розумне обличчя Джона Стрейка.

— Ну що тут сказати, — пробурмотів отець Бравн, — він подібний на величезного вампіра, який упав додолу, ніби птах.

— А як йому ще з’явитися? — почувся голос біля дверей. Священик оглянувся і побачив Елмера, він стояв на порозі.

— Він міг прийти, — ухильно відповів отець Бравн.

Елмер жестом показав на засніжений сад.

— Погляньте на сніг! — сказав він глухим, тремтячим голосом. — Сніг білий, ви щойно самі назвали його білою магією. На ньому немає жодних слідів, жодних плям, лише оця огидна чорна ляпа. На милі довкола немає жодних слідів, які вели б до будинку, якщо не зважати на ваші.

Елмер зосереджено і уважно подивився на низенького священика і додав:

— Я скажу вам ще дещо. Плащ, в якому він лежить, надто довгий, щоб у ньому ходити, він волочився б за ним. Витягніть плащ вздовж тіла, і ви у цьому переконаєтеся.

— Що між вами трапилося? — різко запитав отець Бравн.

— Все сталося так швидко, що навіть важко описати, — відповів Елмер. — Я виглянув у двері, потім хотів зачинити їх, і мене ніби закрутило у вихорі. Я вистрілив, не дивлячись, а потім побачив те, що ви бачите. Але я переконаний, що якби мушкет не був заряджений срібного кулею, то