Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

повз мур польської плебанії середніх літ жінка в чорному мережаному шарфі з молитовником у руках. Жінку цю, здається, ніщо не обходить. Дрібним крочком запобігливої людини порівнялася вона з гуртом, що зібрався біля повідомлення. Вона у своїй скромності хоче обминути чоловіків, але раптом зупиняється. Очі її поширюються, кліпає повіками, як людина, що хоче відігнати привид.

— Ох! — стогне жінка, міняючись на обличчі. — Коли це сталося? А мої гроші?

І, не чекаючи відповіді, стогнучи й бідкаючись, спішить униз вулицею Круля Яна в напрямі дому Річинських.

— Хто це? Хто вона така? Родичка Річинських? — чути навздогін шепіт.

— Яка там родичка? — обурюється дама в шовковому платті стального кольору, з грудьми, як сідло. Більшість пізнає в ній дружину нашівського священика. — Таж то міщанка! Просто смішно, родичка Річинських…

— А якщо не родичка, — піднялися жіночі голоси, — то чого так зблідла? Чому побігла, чого так застогнала, коли дізналася, що отець умер?

Чоловіків не дуже цікавить це питання. Вони розходяться один по одному: і так витратили чимало часу на оте переливання з пустого в порожнє!

Між ними і друкар-пенсіонер Йосиф Завадка. Він охоче залишився б послухати, що люди говорять про смерть Річинського, але саме йому не треба звертати на себе увагу. Ось як Леон Зілінський тлумачив тут: «Комуністи докотилися до краю», «Комуністи вбили»! Та від ляпаса по лиці (хоч і в того ляпаса не дуже-то хочеться вірити Завадці) ще ніколи ніхто не вмер! А це вже «комуністи прикінчили»! Добре, що хоч є на кого зіпхнути! З комуністами в нас достеменно так, як з тією невісткою: «Хто з'їв? Невістка!» Один собака дзявкне, другий «розумний» повторить, а третій вже присягатиметься, що на власні очі бачив, як комуністи мордували ксьондза. Вигукувала ж ота набілена фльондра, що поліція та посли попускають комуністам. І піде та дурна поголоска з вух до вух, а ти, чоловіче, спробуй пізніше завернути її тією самою дорогою. «Але мій син, — борониться Йосиф Завадка від уявних напастей, — знає тільки одну дорогу: з дому на роботу, а з роботи додому. І не буває такого, — борониться далі Завадка, — щоб пізно додому приходив чи взагалі дома не ночував». Про ніч, коли Бронко вдосвіта шкрябнув у шибу умовним способом, Завадка забув, бо такого «ніколи не було». Ніхто не приходить до його сина, й він сам ніде не буває. Коли-не-коли, та й то тільки у неділю, заходить до нього товариш з друкарні. Хлопці грають собі в шахи в садочку, тут же, на очах батька.

Йосиф готує відповіді на питання, які можуть йому ставити в комісаріаті поліції: син його не належить до жодної організації. Так, не належить. Він, як батько, свідчить і стверджує це. То сусіди з помсти розпустили про нього поголос, що він — комуніст. Жодних нелегальних книг син його не читає. Він навіть не знає, що такі існують. Батько й це може посвідчити. Він читає — що правда, то правда — різні наукові книги про виникнення нашої планети і тому подібне.

— Так, як говорять про це комуністичні вчені? — може запитати комісар, а Йосиф, вдаючи дурника, відповість:

— Ні, прошу пана комісара, як у книжці написано…

Над такими «вченими» книгами син його може просидіти й до ранку, а з політикою він не має нічого спільного. Шмаркатий він ще до політики, той його син! А комуністом він ніколи не був і не є, це тільки злі сусіди розпускають такі плітки про нього.

А про себе подумає Завадка:

«Дурний ти, пане, хоч і зробили тебе комісаром поліції! А ким сьогодні бідній людині бути, як не комуністом? В тебе комуніст тільки той, хто до партії належить? Смішний ти, хоч і гімназію, напевно, кінчав. Людина мусить комусь вірити. А кому вірити, коли кожний тільки й чигає на тебе, щоб обскубти тебе, як попарену курку?»

Майже тридцять років Йосиф Завадка чесно вірив, що можна побудувати соціалізм без революції. Почав він будувати той мирний соціалізм ще батьком Леона Зілінського і виграв на цьому, як той Заблоцкі на мидлі[58].

Щоб наблизитись хоч одним боком до того вимріяного соціалізму, зорганізували вони ще до імперіалістичної війни кооперативну друкарню — підприємство на рівних паях при рівному вкладі праці та рівному розподілі чистого прибутку. Все було організовано за прописами теоретиків, але оті прекрасні миролюбні теоретичні гасла на практиці набрали зовсім іншого вигляду. Почалося з того, що рівновагу ідеальної рівності між членами кооперативу зруйнувала та обставина, що Тадей Зілінський скористався з скрутних обставин одного пайовика і відкупив у нього пай. Ставши таким чином подвійним пайщиком, він не тільки при розподілі чистого прибутку отримував удвоє більшу суму, але й у вирішенні всяких організаційно-фінансових справ мав два голоси, замість одного, і вправно маніпулював цією перевагою на свою користь.

Йосифа Завадку це дуже непокоїло. Не заздрив підвищеному прибуткові Зілінського, але боліло йому серце, що навіть поміж своїх, у зовсім вузькій організації, топчуть високі лозунги братерства й рівності. Якось після роботи за склянкою пива поділився Завадка своїми невеселими думками з одним пайовиком, молодим, але на той час дуже начитаним парубком. А Микола… От прізвище вилетіло з голови! Микола, вислухавши сумніви Завадки, відповів однією фразою:

— Все це — утопічний соціалізм.

Завадка не зрозумів слова «утопічний» і признався в цьому Миколі. Микола пояснив, що десь там, в Англії, жив собі такий Роберт Оуен. Він-то й думав так, як і Йосиф Завадка, що соціалістичний лад можна побудувати без революції.

— Та це добре, що я не один так думаю! — вигукнув Йосиф.

Але, розчарував його Микола, Роберт Оуен думав неправильно. Правильно подумав щойно Карл Маркс, який вважав, що без пролетарської революції всі оті теорії про соціалістичне суспільство торби січки не варті.

Пролетарські революції? Двадцять п'ять років тому Йосиф Завадка не хотів революції. Він мав жінку і троє дітей. Йому треба було мирного життя і мирної праці, а не революції. Звичайно, Йосиф Завадка не перечитав стільки книг, як Микола, а проте й він дещо лизнув з історії французької революції і теж трохи знає, що означають такі слова, як «барикади», «Марсельєза», «гільйотина»… Та зажити мирним життям так і не довелося Йосифові Завадці. У дев'ятсот чотирнадцятому році його покликали на війну в перший же день загальної мобілізації. Пішли на війну — хто скоріше, хто пізніше — майже всі члени їхнього кооперативу. Бідолаха Микола загинув у перших боях на австрійсько-російському кордоні.

Не покликали в армію лише одного Тадея Зілінського. Одні