Читати книгу - "Темні таємниці"

– За що їх так не любиш?

– Сказати?

– Почав же.

Вадим націлив на Ярмолюка вказівний палець.

– За те, що в системі досі крутяться такі, як ти. За те, що всі всім усе дозволяють. За те, що ніхто нічого не хоче міняти і такі, як ти, системі дуже вигідні.

– Красиво, пафосно. Вважай, зараховано.

– Мені все одно, – Чотар знизав плечима. – Твій інтерес – зберегти вантаж, виконати угоду й заробити гроші. Мій – знайти Яну Барву. Один інтерес проти іншого. Хіба не знайдемо спільну мову?

– Я говорю з тобою, – Ярмолюк криво посміхнувся, провів долонею по наїжаченому волоссю. – Отже, знайшли її, вважай. Сідай на штурманське місце.

І, ступивши ближче, легенько підштовхнув до машини.

8

Щось пішло не так.

Чотар запідозрив це, тільки-но пікап не завернув на дорогу до Піщаного. Як головна машина їхнього невеличкого конвою він білів попереду в світлі фар седана. Коли виїхали з міста на трасу, ззаду виринув бусик, тримався за ними темною тінню. Таким чином, седан, яким керував Ярмолюк, опинився між двома машинами, ніби під подвійною охороною.

– Куди…

– Туди, – відрізав Сава. – Сиди тихо, сопи в дві дірки. Дорога тим часом ставала дедалі гіршою. Так автівки можна запросто вбити, і Ярмолюк скинув швидкість. Не допомогло, машину трусило й підкидало. Перехопивши Вадимів погляд, він пояснив:

– Колись тут польська бруківка лежала. І досі є, але на деяких ділянках її закатали під асфальт. Пуття нема, як бачиш.

– Тобто?

– Бо асфальт наш, – реготнув Сава. – Не стільки поклали, скільки грошей украли. Ремонту не було років із двадцять. Облупився місцями, тепер – ями, а під ямами ще й брук.

Краще вже просто по камінню їздити.

– Піщане – туди хіба?

– Для чого нам Піщане…

Попереду пікап моргнув фарами, пірнув кудись праворуч. Ярмолюк рушив за ним, і зі старої брукованої дороги вони з’їхали на вузький битий шлях. Машину одразу перекосило на першому ж горбку, та Сава напевне знав, як приборкати ці місця – спритно вивернув, заводячи седан на більш-менш наїжджену колію. Бусик рухався позаду, незграбно хитаючись у різні боки, наче велика тварина, яка суне вузенькою, але єдино можливою для себе стежкою. Спершу з обох боків майорів ліс, але згодом ліворуч вигулькнула відкрита місцевість. Тут рух трохи прискорився, мовби контрабандисти хотіли проскочити її швидше. А потім пікап знову взяв праворуч і зник із поля зору.

Чотареві маневри подобалися чим далі, тим менше.

Внутрішній голос попереджав про пастку.

Лишалося зрозуміти, де вона, чого чекати й у чому хитрість. Коли Ярмолюк поїхав за головною машиною й занурився в місцевість, де взагалі, здавалося, проїзду не було, Вадим побачив – біла машина зупинилася. Мікроавтобус тим часом заїхав за ними, але й собі пригальмував. Озирнувшись, Чотар побачив, як із нього вистрибують один за одним троє чоловіків у темному.

– На місці, – Сава натиснув на гальма. – Далі ногами.

Вийшли одночасно. Ярмолюк махнув трійці позад себе, потім тим самим жестом чи привітав Жору і ще одного бійця, який їхав із ним, чи подав якийсь лиш їм зрозумілий сигнал. Один темний лишився біля буса, і Вадим порахував: вартовий, а ще ж водій, отже, їх там двоє. Озброєні всі, сто відсотків. Так само мають зброю інші, разом – сім стволів, навряд тільки пістолети.

Нічого не пояснюючи, Ярмолюк рушив за Жорою, пробираючись крізь зарості. Чотарю нічого не лишалося, як іти за ним. Вони вмить опинилися на комариній території. Тут було одне з їхніх численних воєводств, комахи бридко зуділи, атакували купно, нахабно лізли в носи та вуха. Сава розганяв їх, невдоволено пирхаючи. Вадим убив одразу кількох навпомацки, розуміючи – не допоможе, не налякає. До того ж він заліз кудись у кропиву, і коли випадково задер штанину, його вжалило вище кісточки. Не стримавшись, Чотар вилаявся.

– Ага, не курорт, – озвався з темряви Ярмолюк. – Досі думаю, як тут люди раніше жили й для чого взагалі будувалися.

– Люди?

– А то.

Наступної миті Вадим побачив хатинку в хащах.

Зблизька вона цілком відповідала визначенню «будинок-привид». Хтозна, коли тут жили люди, чим займалися, як давно залишили дім і для чого взагалі будували хутір у непролазному місці. Але, знаючи характер свого краю, Вадим тут же відповів на більшість питань. Зокрема про місце: тутешні мешканці раніше проторували сюди шлях, просто уже давно все заросло. Отже, без людей хутір стоїть досить давно, щонайменше років десять.

– Побудь, – зупинив Сава.

Вони пропустили вперед двох охоронців. Ті обійшли будинок із лівого боку, зникли з очей. Запанувала тиша, яку порушував писк комарів, перекриваючи інші звуки лісової ночі. Нарешті з-за рогу вигулькнув Жора з напарником, тягнучи величенький, міцно збитий ящик. Коли проходили повз Чотаря, його звиклі до темряви очі помітили – ящик оббитий залізом. За ними не забарилися двоє з бусика, пара волочила такий самий вантаж.

– Тут навіть найхитріший не придумає шукати, – пояснив Ярмолюк. – Уяви, скільки подібних вбитих хуторів по району. Не кожна нога сюди ступить.

– Ти ж казав – усе в Піщаному.

– Я? – задля переконливості Сава тицьнув себе пальцем в груди. – Слухай, чоловіче, про Піщане зі мною заговорив ти! У мене там жодного інтересу, щоб ти знав. Кого взагалі зараз гребе той колишній санаторій?

– Хіба не там, у доті…

– Який дот! Прокинься! Усе тут, Чотарю. Ти не там шукав, дійшло?

Дійшло.

Помилки треба визнавати.

Яна і Женя могли просто так крутитися біля того доту. А він так хотів розв’язати задачку швидше, що дозволив собі підігнати її під готову відповідь. Зараз Вадим Чотар був лютий на себе. Звісно, Ярмолюк не має цього помітити.

Але в такому разі…

– Якщо у Піщаному в тебе інтересів нема – чому ти взагалі до нас учепився? Ми ж, сам кажеш, поткнулися не туди. Або ти зараз крутиш…

– Забудь про дурне Піщане! – відмахнувся підполковник. – Яка мені різниця, де нишпорить мужик, який працює проти мене на моїй же території! Знати про то раніше, ви б із Шацька не виїхали. Мені по барабану, де вас перехопити.

Отже, те, що відбувається зараз, жодним чином не пов’язане з Піщаним.

Вадим навіть перестав звертати увагу на комарів. Троє, користуючись нагодою, смоктали кров з його обличчя. Одного вбив машинально, інші харчуватися не