Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

А зранку приїхало з десяток вершників із військовою виправкою та дві карети. Із однієї вийшли огрядний пан із пишним плюмажем із соколиного пір'я на величезній хутряній шапці та шляхетна пані. Певно, сам пан-гетьман, у супроводі своєї не менш пишної червонощокої дружини. Довго на подвір'ї не стояли, одразу зайшли частуватися вином у дім. А з другої карети вийшов старий шляхтич у по-аскетичному простому довгому жупані. Він простягнув руку, допомагаючи своїй супутниці вийти з розкішної карети. Супутниця поправила тонкий білий серпанок, що оповив голову, та примружилась від сонця, і Рута несподівано впізнала в ній… Настуню.

Настуня павою вийшла на подвір'я, у гаптованих золотом шовках та оксамитах, трохи роздобріла, але вже без живота. Хіба ж не зарано було народжувати? І хто її супутник, чи не Олесів хрещений, пан Андрій, про котрого Рута стільки чула й ніколи не бачила? Ось Настуня кланяється Зміцеру, мило-солодко йому посміхається, заливає своє випестуване личко нібито сором'язливим рум'янцем. «Мала хвойда…», – пронеслося в Рутиній голові, і вона ледь стрималась, щоб щосили не вдарити кулаком по підвіконню. «Легко ж Настуня знайшла заміну Олесю», – із якоюсь заздрістю подумала вона. Тепер Настуня супроводжувала самого гетьмана, а Руті лишалося тільки розмахувати руками в надії, що її давня знайома підніме голову й зазирне у вікно.

Була б зараз із нею її книга! Там напевно малося якесь відьмацьке закляття для привернення, там… Рута опанувала себе, сіла за стілець, підперши голову руками, і почала згадувати, що читала колись. У книзі йшлося про предмет, який належав тому, кого привертають. Нічого Настиного в Рути не було, проте Настуня так довго прожила поруч і так багато її речей торкалася… Одразу згадала про гребінь. Різьблений із дерева, розмальований маками. Він дістався Руті від покійної матері, а Настуня любила брати його зі скрині й крадькома розчісуватися ним, гадаючи, що «клята відьма» нічого не підозрює. Раніше Рута завжди носила його на поясі, то ж він не зник під час насланої характерником мани разом з її торбою та калитою.

Діставши зі скриньки свою дерев'яну реліквію, Рута заплющила очі й щосили подумала про Настуню. Вона не була певна, що подіє, але їй так цього хотілося!

Надворі гостей зустрічав по-святковому вбраний Зміцер.

– Знайомся, пане-брате, це моя дружина, Настечка! – сказав скромний сивоволосий шляхтич.

– Настечко, цілую ручки, – галантно опустився в поклоні Зміцер.

– А як твоя малжонка? – запитав гість. – Кажуть, вона теж із Києва. Оповита легендами історія твого одруження! Познайомиш нас?

– Нич[44] легендарного, – відмахнувся Зміцер. – До того ж міґрена[45] замучила мою ластівку, пані Барбару, не зможе вона поїхати з нами на розваги.

Настуня раптом підвела голову до вікна другого поверху, що виходило в двір.

– А чи не там вона спочиває?

– Так, це її покої…

– Я б її провідала. Може, розважила б бідолашну, або зарадила чим.

– Але чи ж варто будити недужу пані о такій ранній порі, – утримав Настю за плечі її чоловік.

– Нічого ви, чоловіки, про жінок не знаєте! Та жодна жінка не схоче хворою поміж мужського товариства показуватися. Інша річ – я, адже я – така як вона, її другиня[46]. Певна, їй хочеться побачитися з такою ж молодицею, як і вона. Я ж так само лиш місяць тому заміж вийшла! – де й взялися у Насті ті слова.

Щось сильно пекло в правицю, щось манило туди, де на вікні поколихувалися білі фіранки, щось підказувало, які слова треба казати.

– А й справді, Зміцере, може білоглава[47] компанія її повеселить? А ми поки перевіримо, чи все взяли для полювання та віддамо честь пану-гетьману?

– Та й справді, чого б і ні, – махнув рукою пан Чернецький. – Ходи, Настю!

Серце в Настуні закалатало. Так сильно, ніби щось надважливе в житті мало статися. Махнувши рукою, пан Беркутович підкликав того високого й плечистого вояку, що весь час знаходився обабіч, і сказав йому щось пошепки.

– Арсен відведе тебе, – повідомив Настю він, а вояка без жодного слова пішов уперед, так що дівчина ледь встигала за його широкими кроками.

Він був на дві голови вище неї, на його обличчі не рухалася жодна жилка, тож Настуні навіть здалося, що він не людина, а якась механічна лялька.

Зрештою Арсен підвів її до дверей кімнати й, тихенько постукавши, провернув ключ.

– Заходь, заходь… Настуню, – почувся тихий знайомий голос.

Настя, не чекаючи дозволу здорованя, одразу ж відчинила двері, так само стрімко зачиняючи їх за собою й підпираючи їх спиною, щоб навіть панський пахолок не помітив її здивування.

– Кого-кого, а от тебе не очікувала тут побачити, – нарешті промовила Настуня, оговтуючись та з голови до ніг оглядаючи Руту з гребнем у руках. – Я чула, що дружина пана Зміцера – київська відьма, але в вашому Києві стільки відьом! Про тебе ж я подумала в останню чергу…

– Що, не гожа для шляхтянки? – примружила очі Рута.

– Звісно, що ні. Ти хіба, знову приворотне зілля варила? Бо в моїй голові щось не вкладається – пан райця й… ти.

– А сама-то яким чином панею стала? Де пузо твоє поділося? Розродилася?

– Як твій ненаглядний Олесь утік, обікравши свого хрещеного й лишивши мене там без жодного попередження, я думала, що викине мене пан на вулицю, а то й, гляди, собакам віддасть, – жваво почала розповідати Настуня, опускаючись в крісло. – Ридала, ледь не волосся на собі рвала, проклинала той день, коли ви не дали мені спокійно втопитися. Так пологи й почалися. Але дитя таке кволе народилося, що й дня не протягло. Та мені й не шкода, як ти не звела, то само звелось. А пан, ач, сам ходив до мене, провідував. Коли бачу – закохався по самі вуха. Я йому правду й розказала. А він – то я тебе заміж візьму, будеш справжньою панею, щоб тобою жодний лиходій більше не скористався! Чого ж мені було рутку сіяти[48], коли з'явилася така партія!

– Ти, Настуню, наче в сорочці народилася, чи з золотою ложкою в роті, – з легким усміхом сказала Рутенія. – Усім би таку фортуну.

– Особливо б Олесю вона зараз знадобилася! Чула, що він сидить у своєму подільському замкові, про який стільки мені всього наговорив, у оточенні війська свого брата? Тримають осаду, усе чекають, поки здасться чи помре голодною смертю.

Рута побілішала, гребінь випав із рук.

– О, то певно ти не чула! – радісно вигукнула Настуня. – Так йому, підлому аспиду,