Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Ти не знаєш, з ким зв’язався! — прохрипів боєць, голос тремтів, але очі блищали зневагою.

Максим ударив знову, кров бризнула з розбитого носа, його рука тремтіла від напруги.

— Думаєш, я тебе боюся, виродку? — прорычав він, голос рвався, як звіриний рик. — Говори, що знаєш, або я розтрощу тобі череп!

Герман вибіг із коридору, чоботи загупали по бетону.

— Максим, досить! — крикнув він, озираючись у темряву. — Інші можуть бути близько!

Максим завмер, кулак завис над бійцем, груди здіймались від важкого дихання. Він глянув на Германа, очі палали, але кивнув — не від спокою, а від необхідності. Різко дістав пістолет, приставив дуло до скроні бійця, що хапав повітря.

— Що ви знаєте про Цитадель? — гаркнув він, голос тремтів від стримуваної люті. — Говори, або я рознесу тобі голову!

Боєць підняв закривавлені очі, губи скривились у презирливій усмішці.

— Цитадель? — прохрипів він, голос низький, як шепіт із безодні. — Вона згорить, коли ми дійдемо. Ваші кістки ляжуть під її попіл.

Максим стиснув пістолет, пальці побіліли, очі звузились до щілин.

— Хто "ми"? — прорычав він, нахилившись так близько, що відчув запах крові з рота бійця. Дуло втиснулось у шкіру. — Не грайся зі мною, або я витягну відповіді з твоєї глотки разом із зубами!

Боєць хмикнув, кров текла з кутика рота, але погляд був твердим, як сталь.

— Ті, хто вже близько, — прошепотів він, слова повзли, як дим. — Кожен ваш крок — їхній шлях. Ти думаєш, що тримаєш мене, але ми тримаємо вас.

Лють у грудях Максима спалахнула яскравіше — він ударив бійця рукояткою пістолета по вилиці, той скрикнув, але усмішка лишилась, крива й зловісна. Максим схопив його за горло, стиснув, голос став низьким, як грім:

— Ти знаєш більше, виродку! Хто ви? Де ви? Говори, або я розчавлю тобі горлянку!

— Максим, тримай себе! — крикнув Герман, його голос пронизав напругу, але Максим не чув — гнів залив його, як бензин полум’я, очі горіли ненавистю.

Боєць захрипів під хваткою, але в його погляді спалахнув фанатичний вогонь.

— Ми — це те, що ви не зупините, — прохрипів він, слова рвались крізь біль. — Ми вже тут. Я піду до них першим.

Максим вибухнув — рука стиснула горло так, що кістки затріщали, друга підняла пістолет, готуючись рознести череп. Ненависть кипіла, пальці тремтіли на спусковому гачку. Але боєць смикнувся, вихопив ніж із підсумка Максима. Герман гаркнув:

— Макс, тримай!

Ніж не пішов у бік Максима — боєць різко полоснув собі по горлу, кров хлюпнула на бетон, тіло обм’якло в його руках, голова відкинулась назад із мертвою усмішкою. Тиша впала, важка, як плита, лише тріск ламп і слабкий гул труб її порушували.

Максим завмер, руки тремтіли, пістолет грюкнув об підлогу. Кров бійця текла по його чоботах, гнів розтанув у шоці, лишивши холодну порожнечу. Він відступив, очі дивилися крізь тіло, подих збився. Герман стояв поруч, його обличчя побіліло, руки безсило опустились.

— Чорт… — видихнув Герман, голос тремтів, погляд прикипів до бійця. — Він… сам себе… Чому, в біса?

Максим вдихнув, повітря різало горло, як скло. Його руки стиснулись у кулаки, але голос був тихим, розгубленим:

— Він обрав смерть, ніж зламатись, — прохрипів він, дивлячись на кров, що розтікалась по бетону. — Ці його "ми"… це не просто загін. Цитадель для них — мета, а він… фанатик.

Герман провів рукою по обличчю, його очі метнулись до темряви тунелю.

— Але ми лишились із натяками, — буркнув він, голос важкий від шоку. — Хто ці "ми"? Де вони? Як нам рухатись, коли він… отак?

Максим глянув на тіло, гнів вщухав, лишаючи крижану ясність.

— Він боявся їх більше, ніж мене, — тихо сказав він, киваючи на ніж, що валявся в калюжі крові. — Це не бійці. Це щось більше. І ми в самому центрі.

Максим підняв голову, стиснув кулаки, його подих ще тремтів від шоку бійця, що полоснув собі горло.

— Потрібно рухатися далі, — буркнув він, голос хрипкий, але твердий.

Він рвонув до полонених, що лежали серед уламків платформи — семеро, зв’язані, закривавлені. Але тиша різала сильніше за крики. Максим присів біля першої — жінка, очі застигли, розплющені, червона цівка текла зі скроні. Поруч лежав хлопчик, не старший десяти, його маленькі руки досі стискали шматок мотузки, куля пробила груди. Решта — четверо чоловіків — нерухомі, кожен із діркою в голові чи шиї. Альфа не залишила шансів.

Максим завмер, його погляд ковзнув по тілах. Він озирнувся назад — до Германа, що стояв за кілька метрів, до темного коридору, де вони ховалися. Вони були так близько — кілька хвилин, кілька пострілів, і все могло бути інакше. Жалість стиснула груди, не гучна, не слізна, а тиха, як тріск ламп над головою. Вони з Германом боролись, ризикували, але цього не вистачило. Він стиснув зуби, відчуваючи, як гнів до "Альфи" змішується з чимось важчим.

Раптом слабкий хрип із кута змусив його обернутись. Один полонений ще дихав — чоловік, худий, ізгорблений, його права нога була скручена, як суха гілка, кульгава й неприродньо вивернута. Виродок — так їх називали в Пустоті, з кланів таких виганяли до Рейдерів чи  інколи у метро за "слабкість". Його обличчя було блідим, очі тьмяними, але живими, кров сочилась із рани в боці.