Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Вперше я помітила, як його слова пробралися крізь броню мого власного захисту. Це звучало так, ніби я його підвела. Але зараз було не до цього.

— Якось іншим разом, — буркнула я, стискаючи зуби, щоб не видати біль.

Касс уважно подивився на мене, потім кивнув.

— Мені здавалося, що ти вже звикла до місцевого життя, але, мабуть, ще не готова до людних святкувань.

— Ага, — лише буркнула я і вибігла з будинку, залишаючи його в роздумах.

Долина була такою ж зеленою, як і того дня, коли я закріпила договір із Роаною. Густий туман повз, мов живий, обплутуючи ноги, а дерева, високі й мовчазні, здавалися стражами цього місця. Кожен крок здавався важким, а шрам горів так, ніби намагався прожекти мою душу наскрізь. Я відчувала кожен хрускіт під ногами, кожен рух повітря, що шелестів у листі. В голові змішувалися страх і злість: навіщо я вплуталася в це? Але зараз уже було пізно сумніватися. Треба рухатися вперед, треба зосередитися, бо зворотного шляху немає.

Я минула струмок, де минулого разу зустріла лисицю, а потім побігла до камʼяних сходів, що й зараз викликали в мене захоплення. Кольорові метелики кружляли над кожною сходинкою, але я поспішала, тому не звертаючи на них увагу побігла вперед до арки зі світлого каменю у формі духи. Дихання перехопило, коли біль у зап’ясті став різким і пронизливим. Це був не просто сигнал — це було попередження.

Я притиснула долоню до грудей, намагаючись заглушити біль, але той лише посилювався. Кожен крок, кожна секунда здавалися нескінченними. Я вже знала, що скоро побачу веселку, цей химерний символ цього місця, і в самому серці цієї дикої місцевості чекала Роана з помічницею Гвен. Присутність відьми відчувалася навіть здалеку: сильна, незламна, й древня.

— Корделіє, як мило, що ти прийшла, — усміхнулася Роана. Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася холодна влада. Це був голос, якого не можна ігнорувати, голос, що змушує тебе слухати, хочеш ти цього чи ні.

— Час для першого завдання.

Я не відповіла. Моє серце калатало, а в грудях холодною хвилею накочував страх. Її слова були як вирок, від якого немає втечі.

— За Долиною є озеро. Воно старе, глибоке, але чисте, мов хмари, — продовжила вона. — У цьому озері є магічні мушлі, що відкриваються лише раз на рік, якщо дістати їх в певний день. Сьогодні — той самий день. Мені дуже потрібна перлина, всього одна. Твоя мета — знайти і дістати одну з них. Знаючи про фізичні можливості людей, я раджу тобі поспішати, час обмежений.

Я зібрала всі сили, щоб кивнути. Вибору не було. Я не знала, чого боялася більше: самого завдання чи Роани, яка, схоже, із задоволенням спостерігала за моїм страхом. Ми дійшли до озера швидко. Узбережжя було вкрите золотистим піском, у якому виблискували крихітні камінці, як маленькі зірки. Вода була настільки прозорою, що можна було розгледіти тіні водоростей і зграйки дрібної риби.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись заглушити страх. Це було тільки перше завдання, але від нього залежало все. Якщо я не впораюся, Роана більше не дасть мені шансів. Мої ноги тремтіли, і я намагалася стримати паніку. У голові крутилися думки: "Чому саме я? Що буде, якщо я провалюся? Що вона зробить, якщо я не знайду цю чортову перлину?"

Запах озера був насиченим і свіжим: суміш води, глини і легкого відтінку чогось невловимо солодкого, майже магічного. Я зупинилася на березі, серце калатало так, ніби збиралося вирватися з грудей. Я бачила своє відображення у воді: розгублене, змарніле, чужорідне. Виглядала так, ніби збиралася не в озеро пірнати, а йти на страту.

Я боялася. Хоч і знала, що не помру. Зв’язок із Кассандром захищав мене від смерті. Але це не скасовувало паніки, що розливалася тілом. Це лише фізичний біль, — намагалася я себе заспокоїти. — Ти вже витримувала більше. Але слова не допомагали, і в голові спливали образи: вода, що тисне, глибина, що затягує, і я… одна.

Тремтячими пальцями я зняла одяг, залишившись у тонкій білизні. Тіло вкривалося мурашками, хоча повітря було теплим. Я дивилася на світлу глибину перед собою і згадала, як батько, колись давно, вчив мене плавати в маленькій річці біля дому. Тоді все було просто, навіть весело. Тепер же кожен спогад боляче стискав груди. Якби ти тільки міг мене зараз побачити, тату, — подумала я.

— Не затримуйся, — прошепотіла Роана, спостерігаючи за мною, ніби за цікавою іграшкою. Гвен поряд тільки невинно посміхалася. Від цієї посмішки в мене похололо всередині. Вона була схожа на людину, яка вже знає фінал твоєї історії.

— Я зможу, — прошепотіла я собі.

І пірнула.

Вода огорнула мене, як прохолодна ковдра. Спочатку це здалося приємним. Я плавала легко, відштовхуючи руками хвилі. Але чим глибше я занурювалася, тим більше відчувала тиск на грудях. Озеро було не таким простим, як здавалося. Тут було щось… інше. Щось старе і незрозуміле, що спостерігало за мною.

Водорості чіплялися за мої ноги, наче тонкі пальці, а камінці на дні мерехтіли, як маленькі світлячки. Я виринала кілька разів, хапаючи повітря, перш ніж побачила те, що шукала. Мушля лежала на самому дні, велика, рожева, із перламутровим блиском. Вона світилося слабким золотавим світлом, ніби жила своїм власним життям. "Ось вона," — подумала я, і від цієї думки стало трохи легше. Але ненадовго.

Я зібрала всі сили й пірнула глибше. Легені горіли, а руки вже майже не слухалися, коли я нарешті дотягнулася до мушлі. Вона була гарячою, ніби її гріло сонце. "Це жарт? Як вона може бути такою гарячою в цьому холодному озері?" — промайнуло в голові, але думати було ніколи. Біль у руці змусив мене скрикнути, але під водою крик був безгучним.