Читати книгу - "Тарас Бульба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Приїжджий чоловік наш з чорнобровою дочкою давно вже штовхався поміж людом. Підходив до одного воза, обмацував іншого, примірювався до цін; а між тим думки його все обертались невпинно коло десятка мішків пшениці та старої шкапи, що були привезені ним на продаж. З виразу обличчя дочки його видно було, що їй не дуже приємно тертися коло возів з борошном та пшеницею. Вона хотіла б туди, де під полотняними ятками принадно розвішані червоні стрічки, сережки, олив’яні мідяні хрестики й дукати. Але й тут, усе ж, вона знаходила собі бага
то
то чого для спостережень: смішило її вельми, як циган і дядько били один одного по руках, аж самі скрикуючи від болю; як п’яний жид давав бабі киселю; як перекупки у сварці кидалися лайкою й раками; як москаль, пригладжуючи одною рукою свою цапину бороду, другою... Та ось почула вона, що хтось шарпнув її за вишиваний рукав сорочки. Озирнулась — аж парубок у білій свитці з іскристими очима стояв перед нею. Жилки їй здригнулися, і серце забилось так, як ще ніколи, ні з великої радости, ні з якого горя: і дивно й любо їй здалося, і сама не могла змислити, що це сталося з нею.
— Не бійся, серденько, не бійся!—говорив він до неї стиха, взявши її за руку, — я нічого не скажу тобі лихого!
«Може, й правда, що ти нічого не скажеш лихого, — подумала собі красуня, — але чудно мені... мабуть, це лукавий! І сама, здається, знаєш, що не годиться так... а сили немає забрати від нього руку».
Чоловік обернувся і хотів щось промовити, та нездалека добулося слово «пшениця». Це чарівне слово змусило його тієї ж хвилини приєднатися до двох негоціантів, що голосно розмовляли, і його прикутої до них уваги вже ніщо не в змозі було від-волікти. От що говорили негоціанти про пшеницю.
III
Чи бачиш, він який парпище?
На світі трохи єсть таких.
Сивуху так, мов брагу, хлище!
Котляревський, Енеїда
— То ти гадаєш, земляче, що погано піде наша пшениця? — говорив чоловік, що скидався на заїжджого міщанина, мешканця якогось містечка, в пістрьових замащених дьогтем і засмальцьованих шароварах, до другого, в синій, подекуди вже й з латками, свитці і з величезною ґулею на лобі.
— Та й думати тут нічого; я ладен накинути зашморг на себе та й гойдатись на цім дереві, як та ковбаса перед Різдвом на хаті, коли ми продамо хоч одну мірку.
— Кого це ти, земляче, морочиш? Привозу ж, окрім нашого, немає зовсім, — сперечався чоловік в пістрьових шароварах.
«Ото говоріть собі, що хочете, — думав собі батько нашої красуні, не пропускаючи жодного слова з розмови двох негоціантів, — а в мене десять мішків таки є в запасі».
— То ж то й воно, що де вже встряне нечиста сила, то й буде стільки того діла, як від голодного москаля, — значущо промовив чоловік з ґулею на лобі.
— Яка нечиста сила? — підхопив чоловік у пістрьових шароварах.
— Ти чув, що подейкують люди? — казав той з ґулею на лобі, зіскоса дивлячись на нього хмурими очима.
-Ну!
— От тобі й ну! Засідатель, щоб він не діждав більше втертись після панської слив’янки, одвів для ярмарку прокляте місце, де ти, хоч лусни, ні зерна не продаси. Ти бачиш оту стару зруйновану повітку, що ген-ген стоїть під горою? (Тут цікавий батько нашої красуні підсунувся ще ближче і весь перетворився, здавалося, на слух). У тій повітці завелися чортячі штуки; і ні один ярмарок на цьому місці не минався без біди. Учора волосний писар проходив пізно ввечері, коли зирк — аж із слухового віконця висунулось свиняче рило та й хрюкнуло так, що йому мороз продрав попід шкірою; чого доброго, дивись, ізнов об’явиться червона свиткаї
— Що ж то за червона свитка?
Тут у нашого пильного підслухувача аж чуб став дибом; злякано оглянувся він позад себе і вгледів, що дочка його з парубком гарненько собі стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки, забувши про всі існуючі на світі свитки. Це розвіяло його переляк і повернуло йому звичну безжурність.
— Еге-ге-ге, земляче! та ти мастак, я бачу, пригортатись! Щоб мені крізь землю провалитись, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився пригортати небіжку свою Хвеську, та й то дякувати кумові: бувши дружкою, він і напоумив.
Парубок одразу ж завважив, що батько його коханої не дуже великого розуму, і почав собі ізмишляти, як би то привернути його до себе.
— Ти, мабуть, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе одразу впізнав.
— Може, і впізнав.
— Коли хочеш, то й як звати, й на прізвище і всяку всячину розкажу: звуть тебе Солопій Черевик.
— Ай справді, Солопій Черевик.
— А придивись-но гарненько, чи не впізнаєш мене?
— Ні, не познаю. Не в гнів сказати, на віку стільки доводилось бачити личин усяких, що чорт їх і пригадає всіх!
— Як шкода, що ти не пригадаєш Голопупенково-го сина!
— А ти наче Охрімів син?
— А хто ж? Хіба що тільки лисий дідько, як не він.
Тут приятелі за шапки взялися, і почалося чоломкання, та все ж наш Голопупенків син, не гаявши часу, наважився одразу ж напосістись на свого нового знакомця.
— От що, Солопію, ото як бачиш, я й дочка твоя та й покохали одне одного так, що хоч би й довіку жити вкупі.
— Що ж, Параско, — мовив Черевик, обертаючись і сміючись, до дочки своєї, — може, й справді, щоб уже, як то кажуть, вкупі і теє... щоб і паслись на одній траві! Га? по руках? А ну ж бо, новобраний зятю, став могорича!
І всі троє опинились у знакомитій ярмарковій ресторації — під яткою в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тарас Бульба», після закриття браузера.