Читати книгу - "Тарас Бульба"

— От, молодець! за це люблю! — говорив Черевик, трохи підпивши і бачивши, як найменований зять його налив кухоль завбільшки з півкварти і, навіть нітрохи не скривившись, вихилив до дна, хрьопнувши потім його вдрузки. — А що скажеш, Параско? Якого я жениха тобі дістав! Глянь, глянь, як він хвацько тягне пінисту!..

І, всміхаючись та заточуючись, поплентався він з нею до свого воза, а наш парубок пішов до рядів з дорогим крамом, де були купці аж із Гадяча і Миргорода — двох преславних городів Полтавської губернії, наглядіти яку кращу дерев’яну люльку в мося-нжовій хвацькій оправі, барвисту по червоному полю хустку ще й шапку — на весільні дарунки тестеві і всім, кому годиться.

IV

Хоть чоловікам і не онеє,

Та коли жінці, бачиш, теє,

Так треба угодити...

Котляревський

— Ну, жінко! а я оце дочці жениха знайшов!

— От саме якраз тепер до того, щоб женихів шукати. Дурню, дурню! Тобі десь то й на роду написано зостатися таким. Де ж таки ти бачив, та й де ж таки ти чув, щоб статечний чоловік та бігав тепер за женихами? Ти краще подумав би, як пшеницю тую збути з рук. Гарний, мабуть, і жених той! Мабуть, над голодранцями голодранець.

— Ге, чом би не так, подивилась би ти, що то за парубок! Сама вже свитка дорожча, як твоя зелена кохта і червоні чоботи. А як сивуху важно хлище!.. Чорти б мене взяли з тобою разом, коли я бачив на своїм віку, щоб парубок одним духом вихилив півкварти не скривившися.

— Отож так: йому як п’яниця та волоцюга, то вже й його масті. Б’юся об заклад, як це не той самий шибеник, що вчепився до нас на мості. Шкода, що й досі він не попався мені: вже б я йому далася взнаки.

—То що, Хівре хоч би й той самий; чим же він шибеник?

— Га! чого шибеник! Ой, ти ж, голово безмозка! чи чули! чим шибеник! Куди ж ти дивився дурними очима своїми, як проїздили ми млини; та йому нехай би отут, перед самим його замараним у тютюнище носом, збезчестили його жінку, йому б те байдужісінько.

—А все ж я не сказав би, щоб він був лихий: хлопець хоч куди! Ото тільки, що заліпив був на який час твою личину кізяком.

— Еге, та ти, я бачу, й слова не даси мені сказати! Що ж це воно таке? Коли це таке було з тобою? Мабуть, устиг уже сьорбнути, не продавши нічого...

Тут Черевик наш і сам побачив, що розпатякався занадто, і закрив в одну мить голову своїми руками, гадаючи, звичайно, що розгнівана половина його так і вчепиться йому в чуба своїми подружніми кігтями.

«Туди до біса! Оце тобі й весілля!» — думав він про себе, одступаючи під потужним сильним натиском дружини. «Доведеться відмову дати чоловікові статечному отак з доброго дива. Господи, Боже ти мій, за що це така напасть на нас, грішних! і так багато всякої нечисті на світі, — а ти ще й жінок наплодив!»

V

Не хилися, явороньку,

Ще ти зелененький;

Не журися, козаченьку,

Ще ти молоденький!

Українська пісня

Замислено поглядав парубок у білій свитці, сидячи коло свого воза, на людей, що глухо гомоніли довкола нього. Втомлене сонце покидало світ, спокійно пропливши і полудень і ранок; і згасаючий день чарівно і яскраво рум’янів. Сліпуче блищали вершечки білих шатрів і яток, осяяні якимось ледве помітним огненно-рожевим світлом. Шибки складених купами віконниць аж горіли; зелені пляшки й чарки на столах у шинкарок перетворилися на огненні; гори динь, кавунів і гарбузів здавалися вилитими із золота й темної міді. Гомін помітно рідшав і вщухав, і потомлені язики перекупок, селян та циган лінивіше й повільніше повертались. Подекуди почав блищати вогонь, і запашний дух од варених галушок стелився притишеними вуличками.

— Чого, Грицю, зажурився? — крикнув високий, засмаглий циган, ударивши по плечі нашого парубка. Що ж, віддавай воли за двадцять!

— Тобі все воли на думці. Вашому племені все бариші в голові. Підчепити та обдурити доброго чоловіка.

— Пху, до нечистого! та тебе не в жарт замаруди-ло. Чи не з досади, що сам себе засватав?

— Ні, я не такий; я держу свого слова; що вже зробив, потому й довіку бути. Та от у старого шкарбана Черевика, бачу, нема совісти й на півшеляга: сказав,

та й назад... Ну, та він і не винен, він що пень, та й годі. Все це штуки старої відьми, що ми її з хлопцями на мосту на всі боки вилаяли. Ех, щоб був я цар або пан великий, я б перший перевішав усіх тих дурнів, що попускають бабі осідлати себе...

— А продаси воли за двадцять, як ми присилуємо Черевика віддати нам Параску?

Подивовано глянув на нього Гриць. На смуглявім цигановім лиці відбивалось щось злостиве, уїдливе, нице і разом загонисте: людина, тільки глянувши на нього, вже ладна була признати, що в цій чудній душі киплять достойності великі, та їм одна лиш нагорода на землі — шибениця. Зовсім провалений між носом та гострим підборіддям рот, що безперестан-ня в’їдливо всміхався, маленькі та гарячі, як огонь, очі і безупинне мигтіння на обличчі блискавки задумів і намірів, все це начеб вимагало особливого, такого достоту чудного вбрання, яке й було на ньому. Цей темно-рудий каптан, що ладен був, здавалось, от-от розсипатись порохом; довге, що падало безладно на плечі, чорне волосся; черевики на босих засмаглих ногах, — все воно наче приросло до нього і становило його природу.

— Не за двадцять, а й за п’ятнадцять продам, як тільки не збрешеш!— мовив парубок, не зводячи з нього допитливих очей.

— За п’ятнадцять? добре! Гляди ж — не забудь: за п’ятнадцять! Ось тобі й синиця на завдаток.

— Ну, а як збрешеш?

— Збрешу — завдаток твій!

— Добре! то вдарили по руках?

— Вдарили!

От біда, Роман іде,

отепер