Читати книгу - "Тарас Бульба"

трішки вгору, щоб побачити причину такої шанобливости: на возі сиділа прегарна дочка з круглим личком, з чорними бровами, що рівними дугами здімалися над ясними карими очима, з безжурним усміхом рожевих уст, убрана в сині й червоні стрічки, що разом з довгими косами і пучком польових квіток багатою короною прикрашали чарівну її голівоньку. Все, здавалось, тішило її; все було для неї чудне, нове... і гарненькі очиці безперестань бігали від одного дива до другого. Та як же їм не розбігатися! Вона вперше на ярмарку! Дівчина у вісімнадцять літ уперше на ярмарку!.. Та ніхто з перехожих чи там з проїжджих і не знав, мабуть, як важко їй було вблагати батька свого взяти її з собою, бо той хоч і душею радий був би зробити це й раніш, коли б не лиха мачуха; а та вміла тримати його в руках так само вправно, як він віжки своєї старої шкапи, що, за довголітню працю, оце пленталася на торговище. Невгамовна жінка... та ми й забули, що й вона тут сидить на вишині воза, в нарядній шерстяній зеленій кофті, на котрій, як на горностаєвім хутрі, було нашито хвостики, червоної лиш барви, в пишній плахті, що рях-тіла, мов шахівниця, і в перкалевім барвистім очіпку, що надавав якоїсь особливої пихи її червоному повному обличчю, по якому пробігало щось таке неприємне, таке дике, що кожний швидше переводив збентежений погляд свій на веселеньке доччине личко.

Очам наших подорожніх почав уже відкриватися Псьол; здалеку вже дихало прохолодою, що здавалася відчутнішою після втомливої, виснажливої спеки. Крізь темно- і ясно-зелене листя недбало розкиданих у лузі осокорів, берез і тополь, заясніли огненні, повиті холодом іскри, і річка-красуня пишно відкрила срібне лоно своє, на яке рясно падали зелені

кучері дерев. Свавільна, як і красуня у чарівні ті хвилини, коли правдиве дзеркало так завидливо убирає в себе її сповнене гордості й сліпучого сяйва чоло, лелійні плечі й мармурову шию, затінену темною, що впала з русої голови, хвилею, коли зневажливо відкидає вона одні прикраси, щоб змінити їх на інші, і привередам її нема кінця-краю, — вона чи не щороку змінювала свої береги, вибираючи собі нову дорогу і оточуючи себе новими, одмінними краєвидами. Рядки млинів підіймали на важкі свої колеса широкі хвилі й потужно кидали їх, розбиваючи на бризки, обсипаючи пилом і повнячи шумом околицю. Віз із нашими подорожніми виїхав якраз на міст, і ріка у всій красі і величі, як лите скло, розгорнулась перед ними. Небо, зелені й сині ліси, люди, вози з горшками, млини — все перекинулось, стояло й ходило догори ногами, не падаючи в блакитну принадну безодню.. Красуня наша замислилась, дивлячись на розкоші краєвиду, і забула навіть лузати свого соняшника, чим розважалася всю дорогу, коли це слова: «Ой, та й гарна ж дівчина!» — вразили її слух. Оглянувшись, побачила вона серед мосту гурт парубків, а серед них один, зодягнений чепуристіше за інших, у білій свиті і в сивій решетилівського смушку шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на подорожніх. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але сповненого приємності лиця й іскристих очей, що, здавалося, прагнули бачити її наскрізь, і опустила очі, як подумала, що, може, йому належало мовлене слово.

— Славна дівчина! — продовжував парубок у білій свиті, не зводячи з неї очей.

— Я віддав би все своє хазяйство, щоб поцілувати її. А от попереду і чортяка сидить!

— Регіт знявся зо всіх боків; та вирядженій жінці того, що поволеньки ступав, чоловіка не надто при-пало до вподоби таке привітання: червоні щоки її стали аж огненні, і тріскотіння добірних слів посипалось дощем на голову хвацького парубка:

— Щоб ти вдавився, паскудний бурлако! Щоб твоєму батькові горшком у голову грюкнуло! Щоб він послизнувся на льоду, анцихрист клятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив!

— Бач, як лається! — сказав парубок, витріщивши на неї очі, наче спантеличений, від того рясного випалу несподіваних привітань. — Та й язик у неї, у відьми столітньої, не заболить вимовляти такі слова!

— Столітньої!..—підхопила літня красуня.—Нечестивцю! піди та перше вмийся! Шибеник нікчемний! Я не бачила твоєї матері, та знаю, що погань! і батько погань! і тітка погань! Столітньої! та в нього молоко ще на губах...

Віз якраз почав з’їздити з мосту, і останніх слів не можна вже було почути; та парубок не хотів, здається, щоб на цьому скінчилося: не довго думавши, схопив він жменю болота і швиргонув услід їй. Кидок виявився вдаліший, ніж можна було сподіватись: увесь новий перкалевий очіпок був заляпаний болотом, а регіт між гуртом гульвіс зчинився ще більший.

Огрядна чепуруха спалахнула від гніву; та за цей час віз уже від’їхав далеко, і помста її впала на безневинну пасербицю і на неквапливого чоловіка, що, звикнувши здавна до таких явищ, увесь час уперто мовчав і байдуже сприймав розгнівану жінку. Та, незважаючи на це, невтомний язик її тріщав і теліпався в роті, аж поки не приїхали вони в передмістя до старого знакомого й кума, козака Цибулі. Зустріч з кумами, що давно не бачились, вигнала на який час із голови цю неприємну пригоду і схилила наших подорожніх поговорити про ярмарок та перепочити після довгої дороги.

Що, Боже ти мій, Господи! Чого нема на тій ярмарці! Колеса, шкло, дьоготь, тютюн, ремінь, цибуля, крамарі всякі... так що хоть би в кишені рублів із тридцять, то й тоді б не закупив усієї ярмарки1.

З української комедії

Вам, певне, траплялося чути, як десь рине далекий водоспад, коли стривожений окіл сповнено гуркоту, і хаос дивного невиразного гомону вихриться перед вами. Справді-бо, чи не ті самі почування одразу охоплять вас серед вихору сільського ярмарку, коли весь люд зростається наче в одне якесь величезне чудовисько і ворушиться всім своїм тілом на майдані і в тісних вулицях, кричить, гогоче, гримить? Галас, лайка, мукання, бекання, рев — усе зливається в один безладний гамір. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пряники, шапки — все яскраве, рябе, безладне; метушиться купами і снується перед очима. Різноголоса мова потопляє одна одну, і ні одно слово не вихопиться, не втече від цього потопу; жоден поклик не вимовиться ясно. Лише ляскання по руках торговців чутно з усіх кінців ярмарку. Ламається віз; дзвенить