Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

— Ну що? Полетіли?

Касперський, хоч і трохи порозовішав, тільки мовчки кивнув. Говорити йому, як і раніше, було важко.

Флаєр м'яко піднявся над подвір’ям, завис метрів за десять над дахом, поки я заливав в автопілот карту міста і позначав точку прибуття. А потім розвернувся в потрібному напрямку і, набираючи хід, помчав у бік в'язниці.

Летіли недовго. Менше десяти хвилин. Напрямки, то не вулицями петляти. Навіть кількома словами перекинутися не встигли, як флаєр уже опустився у внутрішньому дворі в'язниці. Враження ми, звичайно ж, зробили ще те. У всіх вікнах аж потемніло від обличчя. А сам головний директор вискочив назовні так поспіхом, що навіть застібався на ходу.

— Твою дивізію! — щиро вилаявся Фелікс, побачивши, хто вибирається з флаєра назовні.

— Ми теж раді тебе бачити, — усміхнувся я у відповідь за обох, бо пан радник, як і раніше, все ще перебував у «німому захопленні».

— Трясця… Вмієш ти з'являтися ефектно, — похитав головою Фелікс. — Що минулого разу. Що зараз… А я думав, комісія якась нагрянула… Після останніх подій.

— Забудь, — відмахнувся я. — Все. Жодних комісій. Скажу більше — жодних Хантерів.

— Це ти, типу, пожартував? — машинально глянув у небо Фелікс.

— Все серйозно. Але, вибач, у мене справи. А ось пан Касперський якраз нікуди не поспішає і все докладно тобі пояснить. До речі. Викажи повагу. Він у нас тепер не якийсь там поліцмейстер, а справжній дійсний радник. Вважай — генерал.

— Фіга собі, життя сюрпризи підкидає.

— Ось… Тому вислухай його дуже уважно і добре подумай над нашою пропозицією. — «Нашою» я виділив інтонацією. — Не проґавиш момент, сам щонайменше полковником станеш. Ну, чи ким там належиться, я табель про ранги не дуже пам'ятаю.

— Я тебе почув… — задумливо промовив Фелікс.

— От і славно… Ваше превосходительство! Відімріть. Ми вже приземлилися.

— Що? — Касперський похитав головою, наче проганяв ману. А потім, для чогось тупнув ногою. Немов перевіряв надійність покриття. — Так. Привіт, Феліксе. Давно не бачилися... Поговоримо?

— Чому ні? Ласкаво просимо. Чай, кава? Що міцніше?

— Міцніше… — прихильно кивнув Касперський, ідучи до дверей будівлі. Потім озирнувся. — Леоніде? На тебе чекати?

— Звичайно. Година-півтори і я повернуся. Потрібно ж деталі обговорити.

— Добре. Ми чекаємо…

Трясця! Яке неймовірне відчуття!

Я не вперше лечу, але цей політ, коли машина підвладна будь-якому твоєму бажанню, не порівняти з тим першим — коли я від підняв флаєр на емоціях, зі страху. Та й міське звалище не те місце, де варто виглядати визначні пам'ятки. Зате зараз... Піднявши катер під хмари, я затамувавши подих, милувався лісами, озерами, річками, будівлями, що пропливали внизу... Звичайно, це не те зелене море, яке я бачив на картинках, буро-фіолетове листя нагадувало вилите в бруд чорнило, а водойми швидше відлякували непроникною каламуттю та яскраво-оранжевою піною. Але, нічого… Головне почати… Хантери ж пообіцяли, що дуже скоро, через якихось десять-двадцять років і ліси зазеленіють, і річки знову стануть чистими та прозорими. А не вірити їм у мене немає підстав.

«Час підльоту до пункту призначення 4 хвилини! — залунав у голові голос автопілота флаєра. — У заданому районі зафіксовано потужне електромагнітне випромінювання. Рекомендую здійснити посадку за півкілометра до цілі. Піднятися вище на триста метрів»

— Піднімайся вище.

«Виконую»

Флаєр задер носа і ковзнув угору. Звідси пейзаж став зовсім іграшковим, але оскільки я лише хотів ознайомитися з місцем майбутньої операції, це заважало. Навпаки, можна було охопити поглядом всю панораму.

Схоже, всі військово-промислові та їх науково-дослідні об'єкти будувалися за одними і тими самими лекалами. В кожному разі, шукати відмінності між тим, що я бачив унизу і тим полігоном, де мене зустрів Спостерігач, не було сенсу. Такі ж самі будівлі, такі ж ангари... З тією лише різницею, що тут вони були цілими. Майже як у день введення в експлуатацію. А от руху на території помітно не було. Якщо і був там ще хтось живий, то або ховався, або в підземеллі йому було затишніше ніж на поверхні.

А ось і джерело статичного поля.

Неподалік бетонного паркану, на невеликій височині, стояв яскраво-червоний куб, розміром зі скриню. Ну й нехай собі стоїть. Зараз його відключати все одно немає сенсу.

Заклавши ще пару кіл над об'єктом, але так і не побачивши нічого цікавого, я повернув назад.

— Швидко ти, — зустрів мене Фелікс.

— Я ж тільки подивитись… А ви як? Знайшли спільну мову?

— Знайшли… Якби не ця штука, — кивнув на флаєр. — Я б нізащо не повірив. Але, як кажуть, проти фактів не попреш. Хантери справді пішли геть?

— Не знаю, — знизав я плечима. — У мене немає прямого зв'язку. Але затримуватися не планували.

— Чорт… Все одно не віриться. Як це вдалося зробити?

— Довго розповідати.