Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

Провінційний бовдур, якому, здається, небайдужа Міра Томашевич. Підійшов до дзеркала, аби оцінити вигляд, однак дивився чомусь ніби крізь себе. Занадто вузька кімната, незручне планування. Хоч він і намагався прикрасити помешкання, затишним від того воно не стало. Хіба що відверто декоративним, ніби тут не жили, а тільки гралися в життя.

М’який диван, який він купив у знайомого за картину і шість карбованців, довелось перетягнути. Первісний вигляд його не надто вражав – темний колір, плями невідомого походження. Однак за невиразним зовнішнім виглядом око художника впіймало грацію форми. Обрав насичено вишневий колір тканини, залишився задоволений результатом. Хоч знайомі часто жартували, що цей відтінок надав усьому помешканню аж занадто відвертої романтичності.

– Я сподівався, що знайду тут правильні лінії готики, – усміхався Корчинський, коли вперше переступив поріг квартири, яку вподобав Щербак.

Господар мовчки очікував на вердикт, і він не забарився:

– А опинився в милій квартирці гімназистки.

– Ти часто бував у квартирах гімназисток? – запитав Щербак.

– Ніколи. Однак, гадаю, саме так вони й виглядають.

Щербак не заперечував, але й не погоджувався. Вишневий диван – занадто сміливо для гімназистки. Він додав кілька яскравих подушок для контрасту, однак Корчинський не змінив своєї думки.

У театрі він не мав нагальних справ. Поговорив із костюмером, вислухав плітки від декораторів, яким вдалося навіть залучити його до роботи. Думав про своє, машинально опускаючи пензель у фарбу. Коли закінчив, стомлено витер ганчіркою руки. Пройшов за лаштунки, намагаючись не чіпати їх руками. Десь із глибини, ніби з-під води, почув голоси, впізнав. Зробив кілька кроків уперед, майже навпомацки. Балерини.

Можна послухати їхній щебет, покивати у відповідь на сичання щодо конкуренток, запросити на каву й тістечка. Від тістечок відмовлятимуться, але потім все одно їстимуть. Прогулятися б біля Золотих Воріт, зараз там гарно. Відтоді, як їх відкопав Лохвицький, Ворота неодмінно значились у всіх туристичних путівниках Києва. Біля них прогулювались любителі київської старовини й вишукані столичні модниці. Напередодні війни, коли він відвідував лекції в Рисувальній школі Мурашка, нерідко ставав свідком суперечок про долю давньої пам’ятки. Художники говорили про відтворення первісного вигляду споруди. Ясь Корчинський завважував:

– Залишки воріт у нинішньому вигляді – не надто цінний об’єкт для спостереження як для туристів, так і для киян. Хтозна, чого навколо них стільки галасу.

– Рання частина будови зводилась за часів Ярослава Мудрого, – зазначав хтось із поціновувачів старовини.

Історики не припиняли суперечок і під час війни. У 1915-му навколо Воріт почали снувати археологи, однак чиновників із міської думи не зацікавив їхній звіт про давність пам’ятки, вони більше переймались тим, як надати їй презентабельного вигляду. Лунали пропозиції побудувати дах або й каплицю, як це було за часів Ярослава Мудрого, укріпити стіни. Врешті обійшлися сяким-таким реконструюванням скверу біля споруди, незмінними відвідувачами якого були туристи й фотографи.

Листівки із Золотими Воротами стали популярними київськими сувенірами. Восени сквер виглядав затишно-домашнім, безтурботним на тлі метушливого міста, в яке з кожним потягом, що привозив поранених, зазирала війна. Не хотілось думати про війну, він прагнув лиш прогулятися сквером, поговорити з кимось із дівчат, послухати їхнє безтурботне щебетання на тлі осінніх пейзажів. Київська осінь дуже гарна, художник любив її в такому настрої – по-літньому теплу, із запахом хризантем у повітрі. Вона бачилася йому балериною – витончено-прекрасною, грайливою й… недосяжною. Лаштунки розступилися перед ним, він зробив ще крок, і усмішка скам’яніла на його обличчі.

Він не пам’ятав, чи сказав їм щось. Можливо ні, навіть не відповів на привітання. Бачив тільки, як нерозуміння застигло в їхніх очах – певно він надто швидко зірвався з місця. Біг.

Чомусь думав, що повинен зараз бігти, не зупиняючись. На сходах усвідомив, що, певно, багато палить і слід було б кинути. Проминав будинки й візників, звернув на Велику Підвальну, лишаючи по праву руку готель «Прага», пронісся повз сквер біля Золотих Воріт. Біля Львівської площі мало не втрапив під колеса трамвая – той розпачливо дзенькнув, на мить оглушивши художника. Не зупинився, лише хитнув головою, аби відігнати спогад про цифру «9» на віконці вагона.

Біг дедалі швидше, відчуваючи, як почало колоти в боці. Байдуже! Біль лише сповільнює його, однак не може затримати. Перехожі здивовано розступались перед ним, натомість осінь із цікавістю спостерігала. Здається, вона стишила всі вітри, аби не заважати йому, а він біг далі, розсікаючи повітря, ніби сам став вітром. Несподіваним осіннім вітром тихого погожого дня. Вітром, що струшує золотаве листя з дерев там, у яблуневому саду, де дивний старий любить пити каву й читати газету.

Згадка про сад різонула свідомість – саме туди він зараз біг. Отямився біля церкви, згадав, як колись стежив за слідчим. Тоді він ішов спокійно, намагаючись приховати свою присутність. Тепер не ховався, адже думкою, що бухкала в скроні, було «Швидше! Ще швидше!».

Завернув на Олегівську, в кілька кроків промайнув перші будинки, відчув, як відкрилось друге дихання. Майже не торкаючись землі, пролетів до знайомої хвіртки. Чи відчинив її? Не пам’ятав. Може, пройшов крізь неї, як осінній вітер, що приносить не тільки дощ, а й новини. Добрі новини? Лихі новини? Сам не знав. Розумів тільки, що має розповісти дивному старому з лукавою усмішкою, що побачив у театрі. Кого побачив…

Веранда порожня, але двері в будинок відчинені. Він вдома? Чи порається десь біля льоху? Може, пішов на город – він завжди знаходить там роботу, мабуть, підв’язує якийсь особливий сорт пізніх томатів? Де шукати? Сад невеликий, але найменша затримка, здавалось, розірве йому серце. Роззирнувся навсібіч. На столі – запарник, від якого доноситься запах чаю. Певно теплий, якщо він відчув аромат. Отже, недалеко, потрібно просто підійти, сісти в крісло-гойдалку, дочекатись господаря.

Зрозумів, що величезним зусиллям змушує ноги відриватися від землі. Він так стомився? Як швидко він біг? Скільки часу минуло?

– Якщо ви справді не хочете ні кави, ні сидру, Міро, я, звичайно, запропоную вам чай. Але ж ви не втратили віру в благородний напій після того, як скуштували те цикорієве страхіття?

Голос Міри. Дівчина щось відповіла. Сміх. Отже, вона теж тут. Це навіть на краще, не доведеться оповідати історію двічі. Він врешті ступив на веранду й застиг, зупинивши погляд на дівчині з друкарською машинкою в руках, що з’явилась у дверях. Зрозумів, що вона звернула увагу на його розхристаний вигляд, спробував глибоко вдихнути, аби стишити калатання серця, почав жадібно хапати ротом повітря.

– Олеже! – прошепотіла вона.

В очах – здивування. Зрозумів,