Читати книгу - "Справа зниклої балерини"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Міра слухняно підвелась, підійшла до столу, взяла келих і повернулась до Тараса Адамовича.
– Замріть! – раптом вигукнув колишній слідчий.
Дівчина застигла на місці, не розуміючи, що відбувається.
– Що скажете, пане Менчиць? – запитав Тарас Адамович.
– Але чому? – запитав молодий слідчий.
Тарас Адамович усміхнувся й переадресував запитання дівчині:
– Міро, чому ви взяли келих за ніжку?
Дівчина здивовано закліпала очима. Колишній слідчий відповів на своє запитання замість неї:
– Звичайно, якщо ставити собі за мету залишити на келиху якомога чіткіші відбитки пальців, то так, варто тримати його за чашу. Але, – він картинно розвів руками, – і це вже очевидно, наша незнайомка обізнана в етикеті і знає, що таким чином руки нагріють вино, а відбитки на чаші виглядатимуть неестетично і не дадуть змоги оцінити колір напою.
Менчиць злегка почервонів. Міра обережно повернула келих на стіл. Напевне, він поставив молодого слідчого в незручне становище. Хай там як, надія, що відбиток дами під вуаллю вдасться виявити, лишалась. З ніжки келиха, який тримають чотирма-п’ятьма пальцями – навряд. Особливо, якщо брали його кілька разів. Келих для червоного вина більший, ніж для білого. Якби білявка замовила біле токайське, як Міра, лишався б шанс – такий келих можна тримати трьома пальцями, як перо. А так… Тарас Адамович очікувально подивився на Менчиця.
– Так, – відповів той, – ми виявили чіткий відбиток на склянці з водою, кивнув він, хоч і боялись, що сплутаємо склянки – супутник нашої незнайомки торкався такої самої. Але його відбитки досить чіткі й на іншому келиху, – мовив Менчиць.
– Звичайно, – кивнув Тарас Адамович, – він пив коньяк. Такий келих потрібно тримати за чашу, щоб зігрівати напій. Але підсумуймо інформацію, яку отримали…
Тож факти давали змогу дивитися в невідоме майбутнє зі стриманим оптимізмом: відбитки на коробці цигарок та склянці для води були досить чіткими, однак, чи належали вони одній людині – лишалось загадкою.
– Але… Ви ж були впевнені, що дама під вуаллю вбралася в чоловічий костюм! – вигукнула Міра. – Отже, це помилка?
– Не зовсім.
– Пан Менчиць сказав… відбитки не збігаються.
– Сподіватися, що вони збіжаться – було б надто оптимістично, – усміхнувся молодий слідчий, – розумієте, Міро, у людини десять пальців. Різні предмети ми беремо по-різному, шанс, що на двох різних предметах злочинець залишить відбитки одного і того самого пальця, та ще й однієї і тієї самої його частини – дуже мізерний. Ми справді отримали чіткі відбитки – великого пальця правої руки – на склянці та вказівного і частини великого пальця лівої руки – на цигарках. Довести, що вони належать одній і тій самій людині ми не можемо, принаймні, поки що.
– Але…
Але паризькі поліціянти, які знайшли відбиток на рамі картини, теж нічого не могли довести, аж поки підозрюваного у викраденні «Мони Лізи» не заарештували. А отже…
Коли вони з Мірою вийшли на вулицю, встелену килимом жовтогарячого листя, що було вічним осіннім прокляттям двірників, Тарас Адамович, усміхнувшись, промовив:
– Експерт із пана Менчиця набагато кращий, ніж знавець етикету. Тому, можливо, ми знайдемо докази того, що білявка зімітувала пожежу в готелі.
– Але ми не знаємо, де вона…
– Поки що не знаємо, – сказав Тарас Адамович і постукав пальцями по теці, яку тримав у руці. Теку йому вручив сумний Менчиць, відмовившись приєднатися до них у пошуках пристойної кави в одній з кав’ярень на Хрещатику. Певно, хлопчина переймається, що є якісь особливі правила тримання кавових горняток. Або ображається. Та це – неважливо. Зараз потрібно систематизувати думки.
– Треба ще раз вивчити інформацію, – сказав він уголос.
Вони зупинились неподалік Софіївської, і Тарас Адамович запропонував скуштувати каву в ресторані готелю «Давня Русь». Навпроти нього триповерховий будинок вінчала вивіска з назвою готелю – «Женева». Теку колишній слідчий розгорнув аж тоді, коли вони сіли за столик і відправили спантеличеного офіціанта за «кавою без найменшої крихти цикорію». За словами Тараса Адамовича, мерзенну каву не врятує цикорій, яких би надій на нього не покладали власники кав’ярень.
– Чому ж тоді ми не пішли в «Семадені»? – запитала Міра. – Навряд чи каву звідти можна назвати…
– Мерзенною? Мабуть, ні. В «Семадені» ми підемо іншим разом, – загадково пообіцяв колишній слідчий і занурився в читання. Як і слід було очікувати, педантичний Яків Менчиць вручив йому довжелезний звіт з усіма подробицями своїх дактилоскопічних пошуків.
Дівчина ні про що не запитувала, але він перехопив її розгублений погляд. Відклав теку.
– Міро, така робота слідчого. Ми отримуємо інформацію, яка на цьому етапі може не дати нам жодної зачіпки, але ж збирається вона по крихті, в надії, що разом з іншими фактами чи доказами допоможе побудувати струнку гіпотезу. До речі, про крихти…
Монолог про крихти, яких не повинно було б бути навіть у наймерзеннішій каві, довелось слухати офіціанту, який божився, що не підпускав кухаря з цикорієм до горнятка Тараса Адамовича. Врешті, колишній слідчий запросив Міру випити справжньої кави в яблуневому саду.
– Здається, вже пізно для кави, – завважила дівчина.
– Зате чудовий час для сидру, сподіваюсь, цього разу ви не відмовитесь – відповів Тарас Адамович. – Цьогорічний сидр пахне літнім сонцем. До того ж це сезонний напій, він не зберігається довго. Осінь – найкраща пора для знайомства з сидром. А полудень – найкращий час.
– Що ж, не маю причин відмовлятися, – усміхнулась дівчина. – Знаю, що у вас є особливі яблука для варення. А з яких сортів ви готуєте сидр? – запитала вона.
– О, залюбки розповім, – замріяно подивився в далечину Тарас Адамович. – Сидр вимагає уваги й різноманітності. Це напій, у якому я, без перебільшення, поєдную всі дари яблуневого саду. Іноді можна додавати навіть груші, однак я поки з ними не експериментував. У сидрі поєднуються гіркі яблука, кисло-солодкі та кислі.
– А найменше?
– Гірких. Тому сидр – напій безтурботності, в ньому немає зайвої гіркоти.
– Певно, мені таки справді варто його скуштувати, – приречено констатувала Міра.
І вони рушили туди, де чекав на них напій безтурботності із запахом літнього сонця.
Олег Щербак прокинувся на диво рано. Він не звик виходити з дому до десятої ранку, однак сьогодні о такій порі був вже в театрі. Хтозна чому. Одягаючись, згадував розмову зі слідчим, подумки відповідав на репліки Менчиця.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа зниклої балерини», після закриття браузера.