read-books.club » Детективи » Справа зниклої балерини 📚 - Українською

Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

266
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Справа зниклої балерини" автора Олександр Віталійович Красовицький. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 77
Перейти на сторінку:
що з-під капелюха піт тече по скроні. Вихопив хустинку, спробував витертися, не знімаючи його. Потім повільно опустився в крісло, недбало запхавши хустину в кишеню.

– Знаєш, – сказав він на диво спокійно і сам здивувався цьому, – я б зараз випив чаю грузинського князя. А ще тут хтось згадував сидр – теж би не відмовився.

– Що ж, – почувся голос з будинку, – тоді ви не помилилися адресою.

Тарас Адамович вийшов із будинку слідом за Мірою. Дівчина поставила друкарську машинку на стіл, опустилась на стілець.

– Щось сталося? – запитала вона.

– Зі мною таке сталося вперше, – пояснив він. – Сьогодні я зустрів свою модель, яку раніше не бачив.

Тарас Адамович примружив очі.

– Тобто? – перепитала Міра.

– Малюнок, – хрипко сказав Щербак, – той малюнок, що я робив вночі, не дуже тверезий, зі слів Менчиця. Я зустрів цю дівчину сьогодні. Знаю, хто вона, – і він безсило відкинувся на спинку крісла-гойдалки.

XVII. Мансарда Олександри Екстер

Місто запалювало вуличні ліхтарі. Їхнє рівне бліде світло ледь пробивалося крізь осінню темряву. Тарас Адамович у супроводі Міри їхав за адресою, що її лишив на клаптику паперу художник Олег Щербак. Їм не відразу вдалося зрозуміти його розповідь – він перестрибував з одного на друге, говорив емоційно, важко дихав. Міра подала йому склянку води, і він випив її кількома ковтками. Не дякуючи, поставив на стіл, витер з обличчя піт, знову повторив:

– Я бачив її!

Тарас Адамович ледь помітно кивнув Мірі, дівчина зникла в будинку. Господар спокійно сказав:

– Розкажіть усе по черзі.

Хтозна, як саме уявляв порядок Олег Щербак, однак переповідати свою історію він знову почав із кінця:

– Я мав би здогадатися раніше! Мав би! Адже на портреті вона схожа, дуже схожа на себе, уявляєте!

Він сміявся, витирав піт і позирав на Тараса Адамовича чи то вражено, чи то злякано.

– Коли ви послали цього бов… – він обірвав себе на пів слові, завваживши, що Міра повернулась на веранду. – Коли ви послали Менчиця до мене, аби я намалював її портрет, ви знали?

– Знав що?

– Що ми з нею працюємо в одному театрі?

– Звідки ж я міг таке знати? – запитав Тарас Адамович.

– Не знаю… Але ж… Чому ви тоді послали його до мене?

– Бо ви – єдиний художник, якого я знаю.

– Так просто?

Так просто. Фокуси завжди нецікаві, коли їх пояснюють.

Кінь змахував гривою, фаетон торохкотів колесами по бруківці. Міра мовчала – хтозна про що думала. Коли Щербак назвав їм ім’я, вона на мить вражено завмерла, а потім простягла Тарасові Адамовичу теку, в якій вони ув’язнили образ невловимої дами під вуаллю.

Створення портрета з чиїхось слів – справа марудна. Навіть дуже вправний художник може намалювати обличчя, яке зовсім не нагадуватиме того, кого зобразили. Тарас Адамович і досі картав себе за необережну фразу, що її колись зронив у листі до мосьє Лефевра. Дозволив собі занадто різкий тон, написав, що переміряти всіх злочинців за методом Бертильйона не краще, аніж найняти художників, які б малювали портрети підозрюваних. Він не вірив в ефективність обох способів.

Мосьє Лефевр перервав листування на кілька місяців. Відновили вони його аж тоді, коли «Мона Ліза» повернулась до Лувру. А тепер у листі до француза, певно, доведеться визнавати власну упередженість – принаймні щодо роботи художників у розшуковій частині.

Фаетон звернув на Фундуклеївську, зупинився біля будинку під номером 27. Неоренесансна будівля – так сказав їм Щербак. Тарас Адамович запитально поглянув на нього, й художник виправився:

– Будинок з колонами. Чотири поверхи.

На четвертому поверсі вікна округлої форми. Невагомо-візерунчасті балкони, яскраво освітлені кімнати. Дівчина й колишній слідчий чекали: домовились зустрітися з Менчицем та Щербаком біля будинку.

– Звідки ви знаєте, що вона буде там увечері? – запитала Міра.

– Екстер повернулася з Парижа. Там буде Броніслава Ніжинська, купа художників і балерин. Вона теж прийде туди, можу закластися, – нервово відповів Щербак, ніби сердився, що хтось сумнівається в його словах.

Учотирьох вони піднялися сходинками. Вишуканий будинок успішного адвоката сьогодні приймав богему міста. Микола Екстер не втручався у справи дружини, яка, за свідченнями пліткарів, жила між Києвом, Петербургом та Парижем, товаришувала з Пікассо і Аполінером.

– О, я чув, що того поета на кілька днів ув’язнили – підозрювали у викраденні «Мони Лізи», бо він стверджував, що старе мистецтво варто знищити, – завважив Тарас Адамович.

– Якби поетів чи художників ув’язнювали лиш за такі слова, всі тюрми світу були б переповнені, – сказав йому на це Щербак. – Нині модно прагнути будь-якої руйнації.

– А ви не прагнете? – запитав Тарас Адамович.

Щербак спохмурнів.

Менчиць обережно підіймався східцями, підтримуючи за лікоть Міру, про щось думав. Відчинились двері – і четверо новоприбулих опинилися в мерехтливому світлі вітальні художниці.

М’які витончені меблі, темне вино в келихах, дзеркала. Аромат парфумів і дорогих цигарок, дзвін кришталю. Меланхолійний спокій і нестримний шал, яскраві кольори картин і стриманість портьєр – так зустрів їх дім «наскрізь француженки» – як її називали знайомі, Олександри Екстер.

Олег Щербак перетворився на Париса, щойно переступив поріг. Відкинув волосся з лоба акуратним жестом, лишив на підставці парасольку – хтозна, навіщо приніс її – небо над Києвом було чистим і зоряним, жодного натяку на найменшу дощову хмарку.

Тарас Адамович роззирався навсібіч. Господиня зустріла незнайомців ввічливою усмішкою, привіталась, жестом запросила підійти до каміна. Тарас Адамович художницю не знав, однак згадав, що знайомий з її чоловіком – адвокатом Миколою Екстером.

Щербак відрекомендував своїх товаришів як поціновувачів ритмів її полотен.

– Ритмів полотен? – перепитав Тарас Адамович, коли господиня відійшла до іншої групи гостей.

Над каміном висіла картина – щось яскраво-різнобарвне, в уламках форм.

– Що скажете про картину? – запитав художник.

– Навіть не знаю, – відповів Тарас Адамович, – мені простіше оцінювати традиційне мистецтво.

– Роззирніться. Що ви бачите?

– Кімнату. Меблі. Людей, що розмовляють і випивають. До речі, непогане вино, – завважив він, відсалютувавши келихом.

– На картині – ця сама кімната.

– Справді?

– Так. Подивіться крізь кришталеві грані, – він підніс до обличчя келих вина. Міра і Тарас Адамович повторили його жест. Художник пояснив:

– Бачите – кімната розпадається на десятки уламків. Це картина одного з

1 ... 41 42 43 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа зниклої балерини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Справа зниклої балерини"