Читати книгу - "Справа зниклої балерини"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Знаєш, – сказав він на диво спокійно і сам здивувався цьому, – я б зараз випив чаю грузинського князя. А ще тут хтось згадував сидр – теж би не відмовився.
– Що ж, – почувся голос з будинку, – тоді ви не помилилися адресою.
Тарас Адамович вийшов із будинку слідом за Мірою. Дівчина поставила друкарську машинку на стіл, опустилась на стілець.
– Щось сталося? – запитала вона.
– Зі мною таке сталося вперше, – пояснив він. – Сьогодні я зустрів свою модель, яку раніше не бачив.
Тарас Адамович примружив очі.
– Тобто? – перепитала Міра.
– Малюнок, – хрипко сказав Щербак, – той малюнок, що я робив вночі, не дуже тверезий, зі слів Менчиця. Я зустрів цю дівчину сьогодні. Знаю, хто вона, – і він безсило відкинувся на спинку крісла-гойдалки.
XVII. Мансарда Олександри Екстер
Місто запалювало вуличні ліхтарі. Їхнє рівне бліде світло ледь пробивалося крізь осінню темряву. Тарас Адамович у супроводі Міри їхав за адресою, що її лишив на клаптику паперу художник Олег Щербак. Їм не відразу вдалося зрозуміти його розповідь – він перестрибував з одного на друге, говорив емоційно, важко дихав. Міра подала йому склянку води, і він випив її кількома ковтками. Не дякуючи, поставив на стіл, витер з обличчя піт, знову повторив:
– Я бачив її!
Тарас Адамович ледь помітно кивнув Мірі, дівчина зникла в будинку. Господар спокійно сказав:
– Розкажіть усе по черзі.
Хтозна, як саме уявляв порядок Олег Щербак, однак переповідати свою історію він знову почав із кінця:
– Я мав би здогадатися раніше! Мав би! Адже на портреті вона схожа, дуже схожа на себе, уявляєте!
Він сміявся, витирав піт і позирав на Тараса Адамовича чи то вражено, чи то злякано.
– Коли ви послали цього бов… – він обірвав себе на пів слові, завваживши, що Міра повернулась на веранду. – Коли ви послали Менчиця до мене, аби я намалював її портрет, ви знали?
– Знав що?
– Що ми з нею працюємо в одному театрі?
– Звідки ж я міг таке знати? – запитав Тарас Адамович.
– Не знаю… Але ж… Чому ви тоді послали його до мене?
– Бо ви – єдиний художник, якого я знаю.
– Так просто?
Так просто. Фокуси завжди нецікаві, коли їх пояснюють.
Кінь змахував гривою, фаетон торохкотів колесами по бруківці. Міра мовчала – хтозна про що думала. Коли Щербак назвав їм ім’я, вона на мить вражено завмерла, а потім простягла Тарасові Адамовичу теку, в якій вони ув’язнили образ невловимої дами під вуаллю.
Створення портрета з чиїхось слів – справа марудна. Навіть дуже вправний художник може намалювати обличчя, яке зовсім не нагадуватиме того, кого зобразили. Тарас Адамович і досі картав себе за необережну фразу, що її колись зронив у листі до мосьє Лефевра. Дозволив собі занадто різкий тон, написав, що переміряти всіх злочинців за методом Бертильйона не краще, аніж найняти художників, які б малювали портрети підозрюваних. Він не вірив в ефективність обох способів.
Мосьє Лефевр перервав листування на кілька місяців. Відновили вони його аж тоді, коли «Мона Ліза» повернулась до Лувру. А тепер у листі до француза, певно, доведеться визнавати власну упередженість – принаймні щодо роботи художників у розшуковій частині.
Фаетон звернув на Фундуклеївську, зупинився біля будинку під номером 27. Неоренесансна будівля – так сказав їм Щербак. Тарас Адамович запитально поглянув на нього, й художник виправився:
– Будинок з колонами. Чотири поверхи.
На четвертому поверсі вікна округлої форми. Невагомо-візерунчасті балкони, яскраво освітлені кімнати. Дівчина й колишній слідчий чекали: домовились зустрітися з Менчицем та Щербаком біля будинку.
– Звідки ви знаєте, що вона буде там увечері? – запитала Міра.
– Екстер повернулася з Парижа. Там буде Броніслава Ніжинська, купа художників і балерин. Вона теж прийде туди, можу закластися, – нервово відповів Щербак, ніби сердився, що хтось сумнівається в його словах.
Учотирьох вони піднялися сходинками. Вишуканий будинок успішного адвоката сьогодні приймав богему міста. Микола Екстер не втручався у справи дружини, яка, за свідченнями пліткарів, жила між Києвом, Петербургом та Парижем, товаришувала з Пікассо і Аполінером.
– О, я чув, що того поета на кілька днів ув’язнили – підозрювали у викраденні «Мони Лізи», бо він стверджував, що старе мистецтво варто знищити, – завважив Тарас Адамович.
– Якби поетів чи художників ув’язнювали лиш за такі слова, всі тюрми світу були б переповнені, – сказав йому на це Щербак. – Нині модно прагнути будь-якої руйнації.
– А ви не прагнете? – запитав Тарас Адамович.
Щербак спохмурнів.
Менчиць обережно підіймався східцями, підтримуючи за лікоть Міру, про щось думав. Відчинились двері – і четверо новоприбулих опинилися в мерехтливому світлі вітальні художниці.
М’які витончені меблі, темне вино в келихах, дзеркала. Аромат парфумів і дорогих цигарок, дзвін кришталю. Меланхолійний спокій і нестримний шал, яскраві кольори картин і стриманість портьєр – так зустрів їх дім «наскрізь француженки» – як її називали знайомі, Олександри Екстер.
Олег Щербак перетворився на Париса, щойно переступив поріг. Відкинув волосся з лоба акуратним жестом, лишив на підставці парасольку – хтозна, навіщо приніс її – небо над Києвом було чистим і зоряним, жодного натяку на найменшу дощову хмарку.
Тарас Адамович роззирався навсібіч. Господиня зустріла незнайомців ввічливою усмішкою, привіталась, жестом запросила підійти до каміна. Тарас Адамович художницю не знав, однак згадав, що знайомий з її чоловіком – адвокатом Миколою Екстером.
Щербак відрекомендував своїх товаришів як поціновувачів ритмів її полотен.
– Ритмів полотен? – перепитав Тарас Адамович, коли господиня відійшла до іншої групи гостей.
Над каміном висіла картина – щось яскраво-різнобарвне, в уламках форм.
– Що скажете про картину? – запитав художник.
– Навіть не знаю, – відповів Тарас Адамович, – мені простіше оцінювати традиційне мистецтво.
– Роззирніться. Що ви бачите?
– Кімнату. Меблі. Людей, що розмовляють і випивають. До речі, непогане вино, – завважив він, відсалютувавши келихом.
– На картині – ця сама кімната.
– Справді?
– Так. Подивіться крізь кришталеві грані, – він підніс до обличчя келих вина. Міра і Тарас Адамович повторили його жест. Художник пояснив:
– Бачите – кімната розпадається на десятки уламків. Це картина одного з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа зниклої балерини», після закриття браузера.