Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"

Дем’ян

З самого ранку привозять меблі. Я спеціально поставив будильник на сьому, щоб не проґавити. Запускаю вантажників через чорний хід і контролюю, щоб все було тихо. Ніка спить. Стомлена вчорашнім днем. У машині заснула. Решту вечора була розсіяна. І поскаржившись на втому, рано лягла. Але ж я бачив, що світло горіло у вітальні до глухої ночі. Та не наважився потурбувати. Які демони мучити мою дівчинку? Що її так засмутило? Питання крутяться в голові, як і неясне почуття провини й цілковитого нерозуміння — раптом я чимось її образив, злякав. Був занадто наполегливий.

Поте цю думку доводиться трохи згодом відкинути — якби злякав, вона б не тягнулась до мене, не мліла в обіймах. Отже, справа в іншому. Вирішую розпитати докладно за сніданком і відкинувши сумніви, повертаюсь до сьогодення.

Вантажники швидко справляються з роботою. Залишається складальник меблів та його помічних, які гарантують, що до обіду все буде зібране в належному вигляді. Інтер’єр обирала Ніка, і мені дуже хочеться, щоб вона побачила усе вже в готовому вигляді. Уявляю, як світитимуться від захвату її очі, й розумію, як приємно радувати когось подарунками та сюрпризами. Таке зі мною вперше, принаймні у взаєминах з дівчиною. Але все ж сподіваюсь, що вона не надовго тут затримається і перейде в мою кімнату.

Від бажання всю ніч міцно стискати її в обіймах, просто вивертає. Ніколи не думав, що мені у взаєминах буде щось важливіше за секс. Але виявляється, що приємно просто ділити з нею вечері, дивитись фільм, готувати обід чи ходити по закупи. Нарешті відчуваю, як моя душа, знаходить свою тиху гавань і розумію, що цю дівчинку не можу відпустити. Хочу, щоб вона була поряд не день, два, місяць, рік. Хочу, щоб вона була поряд усе життя. Кожну хвилину, секунду ділити з нею. А поки хай отримує свою кімнату принцеси, маленьку дитячу мрію, яку мені нічого не вартує втілити в життя. Аби тільки їй було спокійно. Я нікуди не спішу.

Ніка дійсно прокидається, коли вже щосили кипить робота. Я теж працюю. Заглиблююсь у проєкт по самі помідори. Код, собака сутула, кривий виходить. Хоч би хто підказав, де той баг закрався. І стажер щогодини дзвонить, волає про допомогу. Парубок хороший, талановитий, лише досвіду бракує. Я й сам таким був, тому за звичай не серджусь, але сьогодні й у самого роботи валом. Треба до Нового року усе закрити, а воно, як на зло, то там, то там висне. Проте, якимось дивним чином відчуваю, що Снігурка встала. Тягне до неї незвіданою чарівною силою. І я, маючи свої законні п'ятнадцять хвилин перерви, натискаю на тайм-трекер.

Спускаюсь вниз, а вона вже розгублено стоїть посеред кухні. Кумедна піжама в горохи щось зачіпає у серці. Воно мліє. Так і хочеться її згребти в обійми й потискати. Стримуюсь. Просто підходжу ближче.

— Зробити тобі кави? — пропоную тихо, щоб не налякати.

Але вона все одно здригається й різко повертається.

— Не думала, що ти вже встав...

— Давно… — посміхаюсь, крокую ближче. — Меблі привезли. Зараз їх збирають нагорі. То що на рахунок кави?

Стріляє очима на сходи на другий поверх, морщить тендітного носика. Уявляю, як їй цікаво, як хочеться побачити усе.

— Не відмовлюсь, — зрештою відповідає.

— А від поцілунку? — відразу, щоб трохи зменшити настороженість.

Соромиться. Червоніє. І чомусь відводить очі. А я ж знаю, що наші поцілунки їй дуже подобаються. На жаль, поки тільки вони.

— Я щойно встала, — пояснює своє збентеження.

— Тим і солодше, — хрипко запевняю, ніжно притискаю до себе та, нарешті дозволяю собі втілити в життя свою фантазію. Але все одно не на повну силу.

Попискує трохи знічено. Але за кілька секунд затихає, охоче відповідає, розслабившись у руках.

— Це треба зробити ранковою традицією, — ледве примушую себе відірватись, вдивляюсь в затуманені, прикриті віями очі, переводжу погляд на вишневі трохи припухлі вуста.

Знову червоніє. Знехотя випускаю і йду до кавоварки.

— Тобі робити бутерброди. — чую, як рипають двері холодильника.

Схиляю голову, ховаю задоволену посмішку. Ну як же приємно.

— Якщо не важко... — стараюсь, щоб тон звучав рівно. А в самого стає тепло й затишно на душі. Коли вона ось так турбується про мене, просто несила стриматись. Якщо такі ранки чекають мене після РАЦСу., то я хоч зараз заяву подавати.

Пирхає. Витягує сир та ковбасу. Підключає бутербродницю до розетки.

— Дем'яне Омеляновичу, ми вже все склали… —   несподівано чую голос молодшого помічника.

— Повертаюсь до нього: — Чудово! — і кидаю скоса погляд на Ніку. — Йдемо дивитись на твої нові покої, Снігурко? Чи вже після сніданку?

Нерішуче закусує губу. Оченята виблискують цікавістю.

— А можна зараз?

Обіймаю за талію. Пригортаю до себе:

— У цьому домі тобі можна все, що забажаєш! — серйозно дивлюсь в очі. 

І посміхаюсь подумки, спостерігаючи, як Ніка з усіх сил стримується, щоб не бігти підстрибцем до своєї кімнати. А чинно, повільно, слідує за помічником.

А вже там, на порозі завмирає, притиснувши руки до грудей. Наче дитя, що побачило під подушкою не тільки солодощі від Миколая, а й самого старого за ділом застало.

— Подобається?

— Жартуєш! — повертається. — Я в захваті. Дійсно, наче кімната з мрій. І ліжко гарне таке, і килимок! Ти купив ще килимок? Мені?

— Щоб у Снігурки ніжки не замерзли… — чмокаю її в ніс.

А потім несподівано сама Ніка тягнеться до мене й цілує в губи. Несміливо, обережно, і зовсім коротко, наче боїться. Та я й сам завмираю. Це вперше вона проявила ініціативу, і на серці тепліє. Отже, наші стосунки таки рухаються вперед.

Залишаю її далі оглядати свої володіння, розплачуюсь зі збирачами та проводжу їх на вулицю. А закривши ворота, мерщій повертаюсь до Ніки.

Вона все ще в кімнаті. Трохи розгублена. Сидить на ліжку, водить пальчиком по білосніжному ортопедичному матраці.

— Щось сталось? Тебе не влаштовують якісь речі, — відразу турбуюсь