Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона насуплена сидить у кутку дивана, склавши руки на грудях, і дивиться на мене злим, неприємним поглядом. Чомусь почуваюсь винною, хоча, взагалі-то, це я маю так на неї дивитись. Це ж вона у нашу квартиру приволокла того збоченця. То чому ж маю в душі почуття провини? Певно з цим треба буде працювати не один день.
Відводжу погляд, відкидаюсь на спинку дивана. Дем’ян не дивлячись намацує мене, прихиляє до себе, щоб легенько поцілувати у скроню, та й далі щось тицяє у телефоні. Заспокоююсь і більше на Катю не зважаю. Тим паче, що через кілька хвилин приносять піцу, а Дем’ян відкладає, нарешті, телефон і ми починаємо обговорювати Новий рік та гостей і чим їх частувати.
Я здебільшого погоджуюсь на усі пропозиції, вони насправді мені до душі. Єдине, що знову мене змушує трохи поопиратись — сукня. У мене її нема, от просто немає, тому що носити нікуди. А купувати для мене забороняю.
— Ну куди я ще її надягну, Дем? На один день купувати — дурниця.
— Тобі зовсім не хочеться? — дивиться здивовано.
Задумуюсь, копирсаюсь у власних відчуттях.
— Насправді, ні краплі. Я не дуже полюбляю сукні. А свято у нас домашнє. Чи… — раптом лякаюсь. — Чи тобі буде соромно за мене?
Він закидує голову й несподівано починає сміятись. Я насуплююсь.
— Моя ж ти маленька. Як тобі в голову таке могло прийти? Одяг, це лише одяг. Він має подобатись тобі, тобі його носити. Хоч голяка походжай, але це вже тільки переді мною.
Червонію. І знову отримую ніжний поцілунок у скроню.
— Але подумай, може тобі щось хотілося б святкове. У нас ще є час. Можемо завтра заїхати й побродити по торговому центру.
Обіцяю подумати, а перед цим ретельно перерити власний гардероб. Все ж перед Анастейшею не хочеться виглядати сірою мишею.
— Тоді додому?
Киваю. Відчуваю себе трохи стомленню: спочатку навчання, потім похід по магазинах... Навіть позіхаю тихенько в кулак.
— Зачекай, я ще у вбиральню заскочу, — підіймаюсь.
Мугикає у відповідь й підзиває офіціанта.
— Я поки розрахуюсь…
Потрібні двері знаходяться швидко. Допомагає одна з офіціанток і я, зробивши свої справи, уже поспішаю назад. Але раптом дорогу мені хтось заступає.
— Ну, що, «криса»! Попалась? — чується зневажливе.
Підіймаю голову — Катя! Стоїть, склавши руки на грудях, прямо посередині коридору. Обійти ніяк... Свердлить мене лютим поглядом.
— Катя! — мимоволі відсахуюсь. Очі подруги люто виблискують, здається вона готова вчепитись мені у волосся. — Ти чого?
— Чого? — гарчить злісно. — Вона ще питає!
Її наманікюрені нігтики впиваються у долоні, обличчя перекошується від злості.
Мимоволі відступаю, від божевільних краще триматись якнайдалі. А Катя здається саме такою.
— Та що я тобі зробила, Кать? — все ж не полишаю надію з'ясувати причину конфлікту мирним шляхом.
— Я все знаю! Не вдавай невинну овечку! — різко крокує до мене. — Ти вішалась на Даміра, намагалась його спокусити.
Хитаю головою зі сторони в сторону.
— Ні... ні... зачекай, Катя...
Але вона геть не зважає на мої слова.
— Він все мені розповів. І про вечірку також? — її голос перетворюється на якесь злобне невиразне шипіння.
— Що він про вечірку розповів? — в серці починає тривожно поколювати.
— Що ти й там трусила перед ними своїми тілесами. Наче є чим трусити, — зневажливо пирхає, окидаючи мене єхидним поглядом. — Він тебе, зрозуміло, відшив. Ти образилась і пішла.
— Ні, повір мені! Кать! Все зовсім не так було. Це він до мене чіплявся. Дем’ян підтвердить.
Варто подрузі лиш почути це ім'я, її обличчя ще більше перекошується від злості, а з рота виривається майже гарчання.
— Про твого недоумкуватого головоріза він теж мені розповів. Своєму закоханому йолопу можеш втирати все що хочеш. А мене не обдуриш. Вам обом пощастило. що Дамір такий благородний і вмовив мене не викликати поліцію, інакше...
— Ага, благородний! — тут вже і я не витримую. — Дамір просто побоявся, що отримає у відповідь заяву про домагання!
— Дурниці... Ти брешеш, бо я приперла тебе до стінки. Ти завжди мені заздрила, ще зі школи. Сіра, потворна миша! Думаєш, я повірю, що, маючи стосунки зі мною, Дамір повівся на якусь синю панчоху? Але байдуже... Просто знай, ще раз побачу, що трешся біля мого хлопця, намотаю волосся на руку, і твоя мордашка кілька разів зустрінеться зі стіною. Ще скажи дякую, що я дівчатам нічого не розповіла. Хоча й хотіла. Дуже хотіла... Особливо коли вони слину на твого Дем'яна пускали й бажали вам щастя. «Бо Ніка така ж хороша, така мила...» — починає перекривлювати однокурсниць. — Гидота!
— Кать… — роблю останню спробу достукатись.
Та вона не зважає. Кривиться зневажливо, та, минаючи мене, боляче штовхає плечем, і йде далі по коридору.
Я ще деякий час стою тут, у напівтемряві. Намагаюсь привести до ладу думки. Ось значить що наплів їй той збоченець.
З великими зусиллями вдається повернути на обличчя втрачену видимість спокою та безтурботності. Щиро сподіваюсь, що грати я з недавніх пір стала краще, і Дем’ян не зверне увагу на мій стан. Про почуте від Каті розповідати не хотілось. Навіть згадувати не хотілось. Було таке відчуття, наче мене брудом облили. Хотілось якомога швидше забути інцидент. Та й зрештою, навіщо чоловіку дурні дівчачі розбірки. Ще й за іншого хлопця.
Насправді наша з Катею розмова — дрібниця, навіть не варта уваги. Краще викинути її з голови й насолоджуватись далі вечором. Але десь у глибині душі розумію, настрій уже зіпсовано.
Дем’ян чекає біля столика з моєю курткою в руках. Допомагає її надягнути, бере за руку, переплітаючи наші пальці. Я намагаюсь якомога менше дивитись на нього. Вдаю що роздивляюсь зал, махаю одногрупницям на прощання — судячи зі столу, вони тут надовго зібрались зависнути — поправляю блискавку на пуховику... А в машині, перекинувшись кількома фразами, вдаю що засинаю. І щиро сподіваюсь, що пригнічений настрій Дем'ян спише на втому.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. АнонімноУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль», після закриття браузера.