Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

— Прийміть від щирого серця в дар від мене, — шанобливо промовив Ештон і простягнув кульки.

Карлики по черзі підходили до нього й простягали свої маленькі долоні під мерехтливе багатство, яким обдаровував їх ловець. Він завжди так робив. Обдаровування після гри стало для Ештона одним із обов’язкових ритуалів. Ловці, що спочатку підсміювалися над його щедрістю, зрештою звикли й не зважали на це його дивацтво.

Сяючи від задоволення, карлики один за одним тихенько вислизали з приміщення, бажаючи Ештону миру й процвітання.

— Бажаю тобі побачити Офіру, — прошепотіла наймолодша карлиця, якій дісталося на декілька кульок більше, ніж іншим, бо вона виявилась останньою.

— Миру й то… — завчено відповів Ештон і навіть не встиг зрозуміти, що саме йому побажали. Мініатюрна карлиця щезла, мов її й не було.

«Уперше чую таке побажання», — подумав юнак і поспішив приєднатися до гурту ловців, які жваво обговорювали маршрут.

Черевики вже не гримотіли, мікрокульки не гули, наче бджолиний рій, коли непроханий гість залазить у вулик, а тихо потріскували. Усі загони були сформовані, тож ловці, оточивши кожен свого провідника, активно долучалися до обговорення.

— Найкраще було б перехопити Правителя біля Палацового міста, тоді в нас буде трохи більше часу. Ми на місці вирішимо, як діяти. Не варто чекати, поки він добереться до міста Доль! — Дік прийняв від Степовика ту частину кульок, що він виділив їхній групі, та віддав на збереження Бору.

Кожна група отримала рівну частку кульок і учасників. У всіх однакові шанси. Тепер важливо, на чиєму боці буде удача. Напрямок у всіх один, а от дороги — різні. Нереально прорахувати маршрут Правителя. Навіть він сам не знає його до останнього моменту. Маг закидає кульку в дороговказ, і випадковий вибір міст визначає шлях. Отже, допомогти може тільки випадок.

…І знову в кожного за спиною наплічник, і знову попереду дорога. Але зараз усе по-іншому. Колишнього Ештона, що час від часу почував себе перекотиполем, уже ніколи не буде. Він згадав достатньо, щоб усвідомити вагомість свого роду. Тепер у нього є домівка. Навіть не одна. А ще він знав, що його повернення чекає Арніка.

Хлопець розумів, що не може затриматися надовго. Точніше, може, але не має права. Ним керувало почуття відповідальності за життя й кар’єру цієї дівчини. Дедалі частіше Ештон ловив себе на думці, що досі за нього ніхто так завзято не боровся, як вона. Він мусив відновити справедливість щодо неї. Мав допомогти їй і собі також. Юнак не заспокоїться, поки не розгадає таємницю зникнення своїх батьків. А в цю мить він почував себе струмком ріки, що текла до місця щасливих дитячих спогадів, до Палацового міста. Разом із дев’ятьма товаришами йому знову випадала нагода супроводити Правителя до міста Сили. Але якщо пощастить, якщо саме вони перестрінуть Правителя, у них буде шанс зробити свій світ мирним.

Часто Правителі відмовляються від надто проблемних країв чи світів. Останньою краплею, яка впливає на це рішення, є кульки, зібрані квадросами й спіймані ловцями. Якщо більша частина кульок темна та навіть чорна, Правителем ухвалюється невтішне для народу рішення. Він оголошує, що певний край або світ відтепер йому не належить, і покидає його разом з усіма своїми помічниками-захисниками. Тоді за цю місцину можуть поборотися інші. Що чекає на людей, які там мешкають? Здебільшого руйнація і страждання. Тому ловці є такими важливими. Від них дуже багато залежить! Якщо вогнекрил так наполегливо говорив йому про небезпеку, то це може означати, що невдовзі Правитель вирішуватиме долю цього світу. Отже, шанс переконати його не втратити один зі своїх світів, хоч і мізерний, але є. А от часу обмаль. Ештон уже бачив, як колись Терн із Глібом везли Правителю свої наплічники з мікрокульками. Він добре пам’ятає, скільки золотистих, блакитних, рожевих, зеленавих кульок було в них. Тоді вони змогли переконати Правителя. Щоправда, був ще лист, який його супутники везли, і зміст якого Ештон навіть не уявляв. Тоді вони не користувалися мапами й таємними ловецькими підземними переходами, спочатку навіть їхали на конях, щоби заплутати своїх переслідувачів. Вони вчасно принесли наплічники в Палацове місто, і тоді чийсь підступний план було зірвано. Мікрокульки були розвіяні з дванадцяти веж. Темних кульок виявилося значно менше. Здається, згодом Ештон навіть чув чи то легенду, чи то бувальщину про двох славетних квадросів, що врятували світ… Але ще двох із їхньої четвірки не знайшли й досі. Та хоч там як, людська вдячність стала легендою, що житиме. Але не це дивує. Юнак жив у краю, де легенди так міцно перепліталися з дійсністю, що подеколи ставали правдивішими за буденне життя. Ештон, коли почув цю оповідь, навіть не відразу зрозумів, про кого йдеться. А з часом усвідомив, що й він теж був частиною цієї історії. Але про це знало троє — він, Терн і Гліб. Отже, так мало бути, бо ця легенда не про нього. Ось і зараз Ештон, хай навіть здалеку, торкався чи то легенди, чи то пророцтва, чи найбільшого дива, що бодай колись існувало в усіх мислимих і немислимих світах. Він, якщо пощастить, зробить для світу те, що колись зробили Терн і Гліб. Якщо, звісно, пощастить супроводжувати Правителя в Офіру…

Легенда про Офіру

Цю легенду Ештон уперше почув у Палацовому місті. Опинившись серед тих, хто мав хист до ловецької справи, спочатку не міг звикнути, що скрізь такі самі, як він, хлопчаки, хіба за віком трохи старші. Привчався до того, що всі випробовують різні методи ловлі один на одному, постійно кепкують, зауважують прагнення, страхи й недоліки, бачать силу і слабкість. У перші дні навіть заснути не міг — блукав коридорами, зазирав у всі двері, потрапляв у різні незручні ситуації й усе одно тинявся, наче хотів увібрати в себе кожну деталь чи емоцію, пов’язану з цим місцем. Його спрагла пам’ять фіксувала все: нові обличчя, довжину коридорів, висоту стін, кожен поворот, закапелок чи виступ, вечорове ухкання пугачів, змовницькі шушукання майбутніх ловців, оповідки наставників, святкові розсипання кульок із великих веж, кожну несподіванку, будь-яку світлу, визначну для нього подію.

Ештон вигадував для себе нічні забавки, як-от: пройти крізь усі коридори із заплющеними очима за час вечірнього обходу чергового наставника так, щоб не потрапити йому на очі; непомітно для всіх видертися на дах найвищої будівлі ловецької школи й спостерігати за спокоєм чи метушнею довкола. Здійснював нічні вилазки в Палацове місто, навіть облаштував таємний закапелок на горищі, де