Читати книгу - "Феміністка, Леонід Григорович Кононович"

Оформляє, кажу… Ні, завтра зранку я їду до одного негра… Кассонго Нгвамбе він зветься! До речі, треба встановити за ним спостереження… Це такий собі «Ройял-отель», на околиці! Ну… Мацюцька? Ціла й неушкоджена! Спить на задньому сидінні, стомилася… Од чого? А хто ж його знає, — од дурного розуму, напевне! Ні, не від зґвалтування… обійшлося, слава богу. Послухай, я її заберу до себе — з конспіративної квартири вона ще знов утече, а в мене Більбонський кроку не дасть їй ступнути з дворища… Та певно ж! Ну, завтра зателефоную… Бувай.
VII

Над яром ревла й стугоніла завія. Крізь лобове шкло джипа видно було, як потойбіч долини хилиться під вітром сосновий бір. Вулицю геть замело, й авто брьохалося в снігу по самісінький радіятор. Я підкотив до воріт і, діставши пульт, натиснув кнопку. Тої ж миті біля веранди спалахнули ліхтарі, а тяжка залізна брама стала помалу від'їжджати вбік.

— Нічого собі! — захоплено сказала Мацюцька.

Я вимкнув фари й заїхав у двір. В мертвотно-блідому сяєві ліхтарів безнастанно сіялися й сіялися дрібні колючі сніжинки.

— Добралися… слава тобі, господи! — буркнув я, вилазячи надвір. Тоді обернувся й галантно подав руку Мацюцьці.

— Прошу, дорога панно!

Вона зацікавлено роззирнулася довкруги.

— Ой, як тут га-а-арно! А краєвиди які… — Її обличчя раптом завмерло. — Послухай, а тут же ж далі в ярах наче озеро?

— Авжеж! — сказав я, ставляючи авто на сигналізацію.

— Ото таке овальне, еге?

Я уважно подивився на неї.

— Овальне… — сказав я нарешті. — А ти звідки знаєш? Вона засміялася.

— От же ж малий світ, га! Туди ж Леся їздить взимку в ополонці купатися.

— Леся?! — вражено перепитав я.

— Ну певно ж! Вона там гола купається… Якось ми їздили з нею, то я й запам'ятала ці краєвиди.

Я вдарив себе кулаком по голові.

— Так це її я бачив на озері кілька день тому!

— А ти теж купаєшся взимку? — з цікавістю поспитала Мацюцька.

— Треба ж таке! — сказав я, хитаючи головою. — Ні, недарма наші з нею шляхи перетнулися… Купаюся, купаюся, малечо! А що?

— А мене можеш навчити?

Я хтів було щось їй сказати, але сього менту з-за джипа вискочила здоровецька чорна потвора й, радісно загорлавши, повалила Мацюцьку в замет.

— Ой-ой-ой! — перелякано залементувала Мацюцька, дриґаючи ногами.

Потвора заревла ще дужче, а тоді згребла Мацюцьку зубами за шубу, й, гаркаючи та повискуючи од утіхи, стала тягати її по снігу.

— Більбонський, уб'ю! — гаркнув я, хапаючи його за нашийник. — Фу, я сказав… фу!

Псисько повернув до мене свою кудлату пику й, загорлавши ще дужче, плигнув на груди й повалив додолу. Далі повторилася щоденна історія, з тою тільки ріжницею, що я примудрився відразу ж перевернути його на спину й притиснути до землі.

— Ти, обревку! — посваривсь я на нього кулаком. — Писок набити, еге?

Собайло дико загарчав.

— Бий його, бий! — закричала Мацюцька з веранди. — Щоб знав, як на людей нападати!

— Та ти що! — здивовано глянув я на неї. — Це ж мій пес… Більбонський зветься!

— А я думала — вовк з лісу прийшов! — поскаржилася Мацюцька жалісним голосочком.

Я взяв Більбонського за нашийника.

— Ти йому сподобалася… пишайся! Він дуже добре розбирається в людях і ніколи не став би гратися з тими, хто викликає підозру! — Я поплескав собайла по загривку, й він з утіхою загарчав, ошкіривши величезні білі ікла. — Ось погладь його, ну?

— Еге, ти хитрий! А коли руку відкусить?

— Кажу тобі, не бійся! — Я поплескав Мацюцьку по шиї. — Більбонський, це хороша дівчинка, хороша! Це — наша хороша дівчинка, розумієш?

Собайло радісно заскавчав і, підстрибнувши, лизнув Мацюцьку просто в губи.

— Ну, все, все… годі! — сказав я йому. Тоді добув з кишені ключі й одімкнув веранду. — Вперед!

Більбонський кулею влетів у коридор і, задерши голову, просканував носом повітря. Результат був позитивний, і собайло коротко гавкнув.

— Перевірено — мін немає! — сказав я, пропускаючи Мацюцьку вперед.

— Ти про що?

— Торік, — сказав я, допомагаючи їй зняти шубку, — мене хтіли вбити двоє одморозків! Вони примудрилися вирізати металопластикову шибу, перекусили ґрати й залізли в дім, коли на господарстві був один Більбонський… Собайло дав їм зайти досередини, а потім напав і обох загриз!

— Як це… загриз?

— Ну як… горлянки перервав, як же ж іще! — Я позіхнув. — Вечеряти будеш, малечо?

Мацюцька розгублено зиркнула на Більбонського.

— Він… він їх зовсім загриз, насмерть?

— Та певно ж! — Я знову позіхнув. — Значить, так… діставай усе, що є в холодильнику, й накривай на стіл… а я піду перевдягнуся! Що не ясно?

— А Більбонський?

— Собайло тебе не зачепить! Он там унизу лежить м'ясо… як погодуєш, то він полюбить тебе ще дужче! — Я подумав. — Тільки з рук не давай, а то ще вкусить…

— Та ти що?!

— Водиться за ним така звичка… нетерплячий дуже! Пальця може відкусити, а то й руку…

— Ні, я боюся! — заскімлила Мацюцька, боязко позираючи на Більбонського. — Ну, не покидай мене, га?

Я зітхнув і відчинив холодильника.

— Ну, з тебе й агент… — буркнув я, кидаючи псові здоровий шмат печінки. — Таємний агент нічого не повинен боятися! Він повинен бути такий… у-у! — Я жбурнув ще один шмат і скорчив звірячу гримасу. — Таємний агент повинен убивати, не замислюючись, не лякатися крови, проникати у всі шпарини…

— А як мені ж зброю не дають! — скрушно зітхнула Мацюцька, намащуючи канапки.

— А навіщо