Читати книгу - "Феміністка, Леонід Григорович Кононович"

— Випитати?! — не повірив я своїм вухам.

— Лося? — вирячився на неї Барабаш.

— Га-га-га! — дико зареготали Пітон із Уриловим.

— Ну, чого це ви! — обурено вигукнула Мацюцька. — Я хитро зробила, я зателефонувала йому від імені Лесі… а він призначив зустріч за містом! Ну, я й утекла з тої вашої квартири…

— Але чому… чому ж ти мені про все це не сказала?!

— А ти ж мені не довіряв!

— Я?! — не повірив я.

— А хто ж іще… Пушкін? Ти ж сказав, що я не буду більше таємним агентом, і бойовою подругою не буду теж, і зброю мені не дадуть… — хутко перелічувала вона, загинаючи пальчики. — От я й вирішила нічого тобі не казати… а самій розкрутити цю справу!

— Ти?! — вирячився на неї Урилов.

Мацюцька гордо підняла голову.

— Я, — сказала вона урочисто, — все випитала в Лося. І як зовуть цю жінку, і звідки той негр…

Я почухав потилицю. Урилов безнадійно махнув рукою і постукав себе пальцем по лобі.

— Гаразд, — втомлено сказав я, — й це замнемо… То тебе хоч не били, малечо?

— Ні! — буркнула Мацюцька. — Вони Лесі задзвонили, а та сказала, що мене можна зґвалтувати… але не встигли! Ну, та я щоб дістала гранату з колготок…

— Пощастило ж тобі! — крутнув головою Барабаш.

— Можеш у спортлото грати — джек-пот зірвеш! — докинув Пітон.

Я обернувся й подав знак двом командосам, які стовбичили на дверях.

— Лося до мене — в темпі! — Тоді зиркнув на Мацюцьку. — Сідай он у куточку й ні в що не втручайся! Втямила?

— Так точно! А що…

— Відставити запитання! — суворо сказав я. — На місце — кроком руш!

— Слухаюсь! — радісно вигукнула Мацюцька.

В коридорі загупали кроки. Лось був у кайданах і геть замурзаний кривлею, од чого скидався на підпільника, якого допитує гестапо.

— Ну че, братуха, — недбало сказав я, — доигрался? Він понуро мовчав.

— Дай я йому в рило затоплю! — нетерпляче затупцював позаду Урилов.

— Відставити! — сказав я йому. Й до Лося: — Ну, давай, братуха… рассказывай!

— О чем?

— О бабах, о чем же еще! — насмішкувато сказав я. Й переходячи на вкраїнську: — Про замовлення розповідай… второпав?

Лось конвульсивно глитнув слину.

— Що ж ти хочеш знати? Я подумав.

— Ну, передовсім, як це замовник встановив з тобою контакт? Чоловік ти законспірований, за будь-яку роботу не берешся…

— Це довга історія! — Лось закашлявся й виплюнув кривавий згусток. — Я працював ув Африці… в охороні одного негритянського монарха! Леся була його дружиною, точніше одною з дружин… — він замовк.

— Ну й що?

— Далі був заколот… Короля вбили під час штурму резиденції, а я ледве встиг ушитися! Точніше, ми з Лесею вшилися… на літаку…

— Хто цей негр, якого вона тобі замовила? Лось зачудовано зиркнув на мене.

— А ти не знаєш?!

— Відповідай на запитання!

— Ну-ну! — він криво посміхнувся. — Цей негр — Кассонго Нгвамбе, посланець нинішнього короля Намбабвії! Родина Нгвамбе вже рік, як відвоювала престол…

— А жінка?

Лось коротко реготнув.

— Та ти, бачу, ні хріна не знаєш! — Він знову закашлявся. — Її зовуть Віра Агафонова. Професійний снайпер, чемпіон Союзу з біатлону, працювала на кагебе ще за років застою…

— Нічого собі! — вражено вигукнув Пітон.

— Ти знав її? — обернувсь я до нього.

— Та це ж снайпер кагебе! — сказав Пітон. — Її оперативне псевдо було — Комсомолка… більшої активістки й стукачки в фізкультурному не було, як вона! Ця криса більше людей убила, ніж чума! З дев'яносто першого вона працює самостійно…

— Про «білих колготок» чув? — поспитався Лось.

— Жінки-снайпери?

— Цю бригаду організувала Віра Агафонова. Працюють за контрактами у гарячих точках. Крім стрільців, туди входять каратеки, самбістки, дзюдоїстки… Усі вони — лесбіянки, котрі ненавидять чоловіків! Крім убивств на замовлення, виконують різні конфіденційні доручення…

— Що вони хочуть від товариства «Україночка»? Лось понуро стенув плечима.

— Не знаю, братан… геть нічого не можу сказати!

— Брешеш!

— От убий, не знаю!

— Як знайти Віру Агафонову?

— Теж не знаю… — Я глянув на нього й утямив, що каже він таки правду. — Я повинен був захопити Кассонго й через нього вийти на «білих колготок»…

— А самого Кассонго?

— Ліквідувати, звичайно.

— Де ж ти його мав захопити?

— Він мешкає в готелі… це на околиці!

Надворі почувся гуркіт моторів. Потім залунали короткі злі команди, загрюкали дверцята, й стало зрозуміло, що до садиби підкотило кількоро авт.

— О, — сказав Урилов, потираючи долоні, — це мої бички нагодилися! І прокурорська братія з ними, напевне…

— Останнє запитання… Звідки Леся так добре знає карате? Лось посміхнувся.

— Звідки ж, як не від мене! Я її тренував цілих два роки… В неї усе було — й бажання, й талант! А головне, була ненависть!

На ґанку затупотіли кроки.

— Ненависть? — перепитав я. — До кого?

— До тебе, до мене, до свого чоловіка… — посміхнувся Лось розбитими губами. — До всіх чоловіків, які живуть на світі… второпав?

Сліпучі фари джипа насилу пробивали густу завісу хуртовини.

— Що? — допитувавсь я, одною рукою тримаючи коло вуха телефон, а другою обертаючи кермо. — Додому, куди ж іще! Операція пройшла успішно, втрат немає… інформацію? Здобули, звичайно… Ситуація більш-менш зрозуміла! Гадаю, завтра чи позавтра я завершу цю справу. Га? Урилов? А він там лишився… оформляє затриманих!