Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

Хоч Заріна вже давно знала всі його болячки, думки, бажання та мрії, вона терпляче вислухала батька, дивлячись просто йому в очі, від чого Гунжі танув та красномовно закручував свою довгу промову. Потім, зіславшись на те, що його хилить у сон, і побажавши доньці приємних сновидінь, старий пішов облити голову холодною водою, бо таки справді відчув, що хоче спати. Занурюючи раз по раз голову в поставлену у відрі крижану воду та плескаючи себе по щоках, Гунжі роздратовано бурмотів брудну лайку, бо все більше і більше хотів спати. Не допоміг навіть міцний зелений чай, що заварив собі астролог. Згодом, зрозумівши, що це сильніше нього, і пообіцявши собі прокинутись від найменшого шереху, старий вклався та міцно заснув, ледь його голова торкнулась подушки, не відаючи, що це все робота його улюбленої доньки і що не те що шурхіт, а навіть постріли з гармати над його вухом не в змозі перервати всевладний сон.

Гунжі снилось, що він пливе на прекрасному білосніжному кораблі по спокійному лазуровому морю. Невеличкі хвилі похитують корабель, а він, молодий та вродливий, стоїть на палубі, підставивши обличчя лагідному промінню теплого сонця. А потім, перевівши погляд на виблискуючу до болю в очах воду, він помітив на горизонті вузьку смужку порослої густим зеленим лісом суші.

Наказавши капітану пришвидшити хід, він узяв у руки підзорну трубу та почав спостерігати за незнайомою ще йому сушею. Адже він сотні разів вже бував у цих водах, але нічого подібного у цих широтах не бачив.

Вузька смужка землі швидко наближалась і виявилась невеличким острівцем, вкритим розкішною тропічною зеленню. Недалеко від нього корабель став на якір і матроси, на чолі зі старшим, попливли під командуванням Гунжі до всипаного білим піском берега.

— Оглянемо острів, — скерував Гунжі, що був власником корабля, і матроси, розтягнувшись ланцюжком, почали підійматись на порослий непролазними хащами пагорб, що здіймався, впираючись у блакитне небо, всіяне білосніжними кучерявими хмаринками. Подолавши пагорб, матроси почали спускатись додолу, де у променях сонця всіма барвами вигравало невеличке чисте озеро, а за ним виднілись червонясті скелі, які гострим кутом врізались у море, що його вже можна було роздивитись з того боку.

Обминувши озерце та вирішивши потім у ньому скупатись та трохи позасмагати на спокусливому білому піску біля водойми, маленький загін попрямував до скель, де, на думку Гунжі, могла бути печера, у якій пірати могли заховати награбовані скарби. Після недовгих пошуків їм таки відкрився вхід з вузьким та крутим спуском у загадкове чорне підземелля. Набравшись сміливості та запаливши смолоскипи, вони по одному почали помалу спускатись туди. Гунжі замикав вервечку, щоб, при найменшій небезпеці, першим чкурнути нагору.

Поволі просуваючись вузьким кам’яним коридором з низькою стелею, з якої на їхні голови та спини весь час скапували краплі води, шукачі екстремальних пригод нарешті вийшли до входу у невелику круглу печеру, від якої відходило ще два коридори. Печера була заставлена добре упакованими у захисні оболонки-футляри безцінними витворами мистецтва, що на думку справжнього поціновувача старовини і всіляких цікавих диковинок, Гунжі, не могли знаходитись посеред неприйнятної для цих безцінних речей вогкої та темної печери, і він мав намір забрати те все звідси, навантажити на корабель та вивезти.

Та Гунжі зовсім не планував подарувати ці скарби музею, щоб люди могли милуватись ними, а хотів сховати все від нікчемних очей простолюдинів, — таким словом він називав людей, які нічого не змогли досягти у своєму житті.

І Гунжі наказав своїй команді виносити витвори високого мистецтва на берег, а потім, перегнавши корабель ближче до місця, де вони знайшли печеру зі скарбами, завантажити все на нього. Коли матроси винесли все, він пішов одним із двох коридорів далі вглиб скелі і знайшов там ще одну печеру, вщерть заставлену великими кованими скринями. Піднявши віко на одній з них, Гунжі побачив, що скриня доверху набита зливками золота. Такий самий вміст мала і решта скринь, які він теж наказав переправити на корабель. Коли і звідти винесли все, Гунжі повернувся та пішов третім коридором, що вів до печери, теж заставленої громіздкими кованими скринями. Вже не в змозі полічити своє багатство та шаленіючи від його казкової кількості, Гунжі знову підняв віко скрині. Блиск коштовного каміння мало не осліпив його. Гунжі запхав по лікоть руки в одну зі скринь та, сиплячи діаманти, сапфіри, смарагди собі на голову, кричав:

— Це все моє, моє, моє! Я найбагатша людина у світі!

Бігаючи поміж скринями, він по черзі відкривав їх і все нові та нові купи скарбів текли йому по руках, струменіли поміж пальцями, тихо зводячи з розуму.

Підійшли члени його команди, і він наказав усе це також перевезти та завантажити на корабель, на що старший матрос, який був досить розумною та далекоглядною людиною, відповів:

— Може, залишимо цей вантаж на потім та повернемось за ним через кілька тижнів? Я не впевнений, що легкий корабель зможе перевезти таку кількість неймовірно важких скринь.

— Я наказую вам перевезти і завантажити їх на борт. Інакше вам загрожує звільнення!

Старший матрос лише скрушно похитав головою і, переглянувшись зі своїм помічником, тихим голосом наказав переносити скрині на берег, щоб потім човнами переправити на палубу легкого швидкохідного корабля, зовсім не призначеної для перевезення такої кількості важкого вантажу.

Гунжі метався поміж ними, бо йому не давала спокою думка, що десь може залишитись хоч якась коштовність. Він на колінах облазив всі три печери та потикав носом у всі закутки та шпаринки, поки не пересвідчився, що ніде нічого не залишилось. Потім бігав поміж командою, стежачи щоб ніхто не увіпхнув руку у його скриню