Читати книгу - "Чаша Амріти"

— Може, внутрішньо, — сказала вона.

Михайло промовчав.

Підійшла офіціантка, прийняла замовлення. Принесла морозиво. Ганнуся їла малесенькими ковтками, смакувала, заплющувала очі.

— Ви влаштувалися? — запитав він.

— Так. Знайшла подругу. На Куренівці. Я теж поки що матиму ліжко. Тихо, одна бабуся. Я лишила там речі. Днями здаватиму документи в університет…

— Київ подобається?

— Угу. Дуже файне місто. Веселе й сердечне. А все ж Карпати кращі…

— Чому?

— Там щиріше. В місті сумно, самотньо.

— Серед мільйонів людей?

— Так. Не підійдеш до людини, не порозмовляєш з нею. Хіба що адресу розпитаєш. А по серцю — ні.

— А в горах?

— В горах кожен — твій співбесідник. Зупиниться, оповість про себе, тебе розпитає. І не лише людина — кожна бадилина, кожна квітка — твоя рідня…

Михайло слухав її милий голос, радів. Говори, говори. Дивне створіння, де ти виникло, звідки з’явилося? Може, ти мавка гірська чи донька пісень верховинських, народжена звуками флояри й трембіти, чистотою роси світанкової та запахом смереки? Говори, говори…

— Правда, я дивна?

— Як дивна, Ганнусю?

— Ну… смішна. Несучасна…

— Не знаю. Ти завжди будеш… сучасна… У всі віки…

— Не розумію…

— Ти природна, не штучна. І сто років тому була б така, і тисячу…

— Може, — згодилася вона. — Я не люблю скороминущу моду, яка так люба дівчатам. Мене то дивує. Навіщо їм парфуми, коли мають чисту шкіру, ясні очі, своє волосся, яке парфумами так швидко псується? А на мене вони дивляться, мов на дикунку…

— О ні, — сказав гаряче Михайло. — Це неправда. Не знаю, як дівчата, жінки, а чоловіки… навпаки…

Він поглянув на її стан. Знайома вишита сорочка з грубуватого полотна так вигідно вирізнялася поряд з холодними нейлонами сусідніх дівчат, які скептично поглядали на Ганнусю. Чорна спідничка з скупим візерунком гармонійно доповнювала туалет, додаючи дівчині особливої принадності. На худорлявих бронзових ногах синіли простенькі босоніжки. Ганнуся помітила ледь вловимий погляд Михайла, підібгала ноги під стілець, засміялася. Він теж усміхнувся. Вони зрозуміли одне одного без слів.

— Ходімо, — сказала вона, встаючи.

— Що вам показати? — запитав він. — Музеї? Храми?

— Краще до Дніпра, — похитала вона головою. — Музеї можна відвідувати взимку. Найкращий музей — природа…

«Гарно сказала», — подумав Михайло. Взяв її за руку, повів до спуску на Поділ.

«А що, як побачить хтось із знайомих?» — майнуло в свідомості Сагайдака. А, нехай. Яке це має значення? Тепер уже все байдуже, окрім того, як йому бути з нею. Від нього не залежить нічого. Що вона скаже — те й буде. Вона вирішить правильно, по серцю. Хай буде так. Аби тільки не фальшиво сказати, не злякати, не відштовхнути. І не приховати нічого…

— Поїдемо до гирла Десни, — мовив Михайло. — Там менше людей, гарні пляжі…

— Чудесно, — радісно заплескала вона в долоні. — Я ж іще ніколи не купалася в Дніпрі! Оце вперше. А я так мріяла. Навіть купальник придбала, — наївно додала дівчина.

Вони купили квитки на невеликий теплохід, чверть години погуляли біля вокзалу, попили газовану воду з автомата. Нарешті пролунав сигнал посадки. Незабаром вони вже милувалися краєвидами Лівобережжя. За годину теплохід доправив їх до гирла, там вони зійшли, рушили понад берегом. Зупинилися у безлюдному місці, на піщаному п’ятаку серед густої лози. Перед ними струмилася прозоро-жовта вода, в небі жалібно кричали чайки.

Ганнуся хутенько скинула спідничку, сорочку, залишилася в голубенькому ситцевому купальничку. Щасливо сказала:

— Чарівно. Наче сон…

Вона, стрибаючи на одній нозі, заплескала в долоні.

— Я ніколи не знала, що тут так добре!

— Краще, ніж у Карпатах? — усміхнувся Михайло.

— То різне, — серйозно відповіла дівчина. — Сидітиму тут — снитиму Карпатами. Опинюся на полонині, мріятиму про Дніпро…

Вона вбрела у воду, по-дівчачому невміло заборсалась серед хвиль, зняла фонтан бризок, щасливо сміялася. Михайло роздягнувся, стояв біля лози, милувався нею. Звідки рідне почуття? Чому вона така близька. Ніби справді дочка. Хочеться оберегти її, допомогти, йти поряд, заслонити від небезпеки…

— Йдіть купатися, — кричала вона.

— Хочу напитися сонця…

Вона лягла горілиць на плин, завмерла, похитуючись на хвилях. Видно було заплющені очі, маленькі перса, біляві коси. Час зупинився чи зник. Не треба його, отак би вічно — піщаний п’ятачок поміж лозами, прозоро-жовтий плин і чайки в небі. І вона під сонцем на хвилях…

Ганнуся перевернулася, пропливла трохи до берега, повільно вийшла на пісок, витискала воду з коси. Світло-бронзове тіло блищало, високо здіймалися груди. Михайло чудно дивився на неї, ступив назустріч. Вона мовчала, губи в неї дрижали. Він поцілував її. Ганнуся поклала мокру голову йому на груди, заплющила очі, усміхалася.

— Гарно, — прошепотіла вона.

— Я збожеволів, — сумно сказав Михайло.

— Ти любиш мене, — одказала вона ледве чутно.

— Я старий. Я одружений…

— Що мені до того. Ти мій…

— Ти будеш моєю?

— Я вже твоя. Одразу, як стріла…

— Ми одружимось?

— Ми вже одружились. Давно…

— Як? Що ти сказала?

— Не знаю… Не знаю… Мені нічого не треба… Я вже ніколи не забуду тебе. Я ждала такого леґіня…

Михайло задихнувся від туги й радощів. Чому, чому не сталося цього двадцять років тому? Чому така несправедливість долі? Що він дасть, чим відплатить щирості невимовній, дарунку безцінному?

— Я теж чекав тебе. Мені було сумно й тоскно, Ганнусю. І нині — радість і сум. Чому — не збагну. Може, тому, що ти така молода…

— Кохання не знає віку, — прошепотіла Ганнуся. — Квітка юна, тільки що розпукнулася, а сонцю мільярди літ. А вони любляться. Що таке вік, Михайле?

— Я розійдуся.