Читати книгу - "Чаша Амріти"

— Нездоровиться… пробач… може, грип?..

— Я тебе вилікую… посунься…

Вона ковзнула ласкою під ковдру, обняла чоловіка. В ньому прокинувся звір, заворушився, випустив кігті. Слабенький голос застороги дзвенів, ніби комар, але він був нечутний в громі и бурі предковічного почуття. Вічна жадоба і вічне невдоволення. Як це смішно, нарешті!

Пролетіла, зійшла хвиля. Стало незручно, соромно перед самим собою. Що з ним? Раніше такого не було. Адже дружина, чверть століття незабаром, як живуть разом…

Ніна муркотіла, мліла від задоволення, цілувала його в щоки, в груди. А він огидливо завмирав від тих доторків, і йому здавалося, що то хтось з кожним поцілунком ставить на його тілі, на серці, на душі мокру, слизьку печатку, яку треба було одмивати…

Нарешті вона пішла. Було сумно, безвихідно. Ніна теж не винна. Чому в нього виникає до неї неприязне почуття? За віщо. Яка є, така є. Бачили очі, що купували… Довгий час мирився, подобалося. А тепер? Зустрілася молода, чиста. Скажуть — розпутник. Хто загляне в душу? Хто проаналізує? Та й сам себе хіба він проаналізував? Відчував єдине: без Ганнусі не жити.

А як бути з нею? Вік розділяє їх. І становите. Вона розквітає, він зів’яв. Що дасть їй — безпосередній і юній? Свій трагізм, свої пошуки? Кинути в її впевнену душу зневіру, сумніви, тривогу. Загадка, безвихідь…

Знав напевне лише одне: мусить побачити її, почути чаруючий голос, пройтися поруч з нею. І більше нічого не треба. Хай вирішить доля. Хай вирішить…

Вранці Михайло старанно голився, довго вибирав біля гардероба сорочку. Дружина помітила те, здивувалася. Поспішаючи, похапцем кинула:

— Що це з тобою? Ніби до нареченої збираєшся.

Михайло щось муркнув, сердито схопив якусь картату сорочку з коротким рукавом, застібаючи ґудзики, косо глянув на Ніну, пробурмотів:

— Все тобі щось ввижається…

— Чого там, — сказала жартівливо вона. — Одразу видно — сподобатися хочеш. Нічого не вийде, такого тюхтія дівчата не люблять. Сучасні кралі шукають бойових хлоп’ят. А ти — гімназист. На роботу йдеш сьогодні?

— Ні. Попрацюю над дисертацією…

— Чудово. Я дуже хвилююсь за тебе. Правда, ґрунт підготовлений, але знаєш — треба з блиском прочитати. Ефектно! Ну бувай!

Вона цмокнула чоловіка в щоку, вийшла. Михайло стояв біля дзеркала, боявся глянути сам собі в очі. Збрехав. Уже треба брехати. Як же так? Святе, чисте почуття, а треба приховувати, затаювати. Інші можуть, вважають це навіть необхідним, природним. Живуть подвійним життям. Він не зможе. Бо совість спалить, заклює. Краще буря, сварка, конфлікт, аби не брехня…

Він вийшов на вулицю. Опинився в людському потоці. Відчув себе, ніби листочок у вихорі. Треба подолати невмолимий потік, знайти серед хаосу інший листочок. Які сили, яка глибока чи випадкова закономірність кинула їх назустріч одне одному? Де причинність? Чи є вона? Не може не бути, бо тоді не існувало б нічого в безмірі — ні сонця, ні любові, ні совісті, ні самозречення. Найкращі людські почуття, найчудовіші творіння розуму й серця не можуть бути наслідком випадку…

Михайло спустився на фунікулері вниз, погуляв біля річкового вокзалу, пообідав у буфеті. Потім пройшовся по набережній і вузькими покрученими алеями піднявся до пам’ятника Володимиру. Здалеку побачив тендітну постать Ганнусі. Вона стояла над кручею, спершись на парапет, роздивлялася постамент пам’ятника. В грудях Михайла ворухнулась незрима рука, здавила серце. Не знати звідки — легенько прокотилася хвиля туги. Дівчина побачила Сагайдака, ступила кілька кроків назустріч. Простягла руку, вітаючись.

— А ви мені снилися цеї ночі, — сказала просто й серйозно.

— Як? — тихо запитав він, затримуючи її гарячу руку в своїй. Потім випустив, і вони пішли понад огорожею вниз.

— Ніби я з дівчатами над Черемошем. Вечір на Івана Купала. Зоряно. А ми пускаємо вінки на воду. Знаєте — є такий звичай? Гадають на суджених. Інші вінки пристають до берега, а мій — пливе й пливе. Я за ним, я за ним, а він все далі, далі. Вже й сіл не видно, нема людей, а я все біжу. Урвища, скелі, моторошно — а вінок все пливе. І ріка невесела, каламутна, і ліс якийсь дикий. Мені страшно, і нікого попросити, щоб допоміг спіймати вінок…

— А я? Ви ж казали, що я снився?

— Потім, пізніше. В цьому сні вас не було. Потім щезла тота ріка, вінок. Далі забула, як то було — та опинилася я з вами поряд біля вогнища. Ніби теж на Івана Купала. Треба стрибнути через вогнище. Я розігналась, стрибнула. Обпекло мене, але перестрибнула. Дивлюся — а вже з цього боку вогнища темно, немає людей, безодня поза мною. А ви ще там. Я чекаю, а ви не стрибаєте. Пробуєте розігнатися, а вогонь піднявся високо, так і скаче полум’я, жбухає аж до неба. Не дає стрибнути. Ви щось кричите, вуста ворушаться, а я не чую. Хочу обійти вогнище — не можу. Ноги не слухаються, тіло мовби не моє. Стало страшно, холод покотив за спиною, я прокинулася…

Михайло промовчав. Моторошним здався йому той сон. Дівчина теж не обзивалася. Дивилася на краєвид, на людей, на дерева зосереджено, замислено.

Вони підійшли до павільйону з написом «Морозиво». Він кивнув:

— Зайдемо?

Дівчина усміхнулася, по-дитячому радо згодилася:

— Охоче. Я дуже люблю, а в селі ніколи його не буває…

Вони сіли за столик, поряд була зелена стіна живоплоту з дикого винограду. Десь грала бравурна музика. Сусіди поглядали на них, почулися слова:

— Гарна в нього донька. Схожа на батька…

Михайло відчув, як гаряча хвиля заливає обличчя. Донька. Що ж — мимохіть його поставили на місце. Треба знати співмірність. А дівчина дивилася йому в очі задумливо, ніби хотіла проникнути в потаємну глибінь душі. Повні вуста-пелюстки заворушилися, вона запитала:

— Правда — цікаво?

— Що? — не зрозумів він.

— Кажуть, що ми схожі. А насправді — ні.

— Ні, — згодився він. — Зовнішньо — ні.