Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

Я взяла сільничку, перевернула її і витрусила жменю солі на цукрові пагорки.

— Вона говорила щось про мене? Вона на мене сердиться? — запитала я.

— Чому вона мала б на тебе сердитися? — запитав дядько Девід у відповідь.

Я розрівняла руками море з солі та цукру, а потім зібрала все у круту гору. Мізинцем зробила на вершині заглибину. Потім змела все це в руку і скинула зі столу на підлогу.

— Знаєш, — сказала я. — Я чула, як вона їхала.

— Ти чула? Чому ти не розповіла комусь?

— Я не знала, що вона їде назовсім. Це було вранці, і я ще була в ліжку. У будинку було тихо. Вранці завжди було тихо, відколи там стали жити лише ми двоє. Якщо мама й вставала раніше за мене, то я чула, як вона на кухні робить собі каву. Іноді вона впускала чашку на підлогу і плакала, і мені треба було прибрати і допомогти їй. Тож я завжди прислухалася.

— Одного ранку я почула, що вона ходить по будинку. Це не було аж так дивно. Потім я почула, як захряснулися вхідні двері. Двері авто. Завівся двигун, і вона поїхала.

— Ти встала? Щоб піти за нею?

— Ні, я…

Я заплющила очі, щоб подумати. Закрила їх руками. Спогад був десь далеко.

— Я думала, може, все нормально. Думала, що вона поїхала лиш ненадовго. Я була навіть рада, що вона щось робить. Думала, що вона повернеться.

— Тож того ранку?..

— Я пішла спати. Було так тихо, спокійно, але не так, як коли мама була вдома. Це було по-іншому. Я почувалася самотньою, і мені це подобалося. Коли я встала, уже був майже час обіду. Вона не верталася, тож я знайшла щось поїсти й увімкнула телевізор. От тоді я й стала думати, чи повинна я хвилюватися.

— Ти хвилювалася?

Я похитала головою.

— Я не хотіла. Тож просто викинула її з голови.

— Коли вона увечері не повернулася…

— То було страшно. Але я мусила діяти так, ніби то мене не обходить. Я мусила. Я сердилася на неї, що вона така… така…

— Усе гаразд. Розкажи мені.

— Якщо вона не переймалася тим, чи в мене все добре, чому я повинна була хвилюватися за неї? Це ж вона мене покинула.

Дядько Девід кивнув.

— Але була ще одна частина мене, яка справді не хотіла, щоб на неї сердився іще хтось. Я хотіла, щоб нас лишили в спокої. Навколо всі продовжували казати, що їм дуже прикро, але ніхто не знав, як ми почувалися.

— Я розумію, Обрі.

— Так?

— Думаю, так.

— Це було неправильно, чи не так?

— Не переймайся цим, — обличчя дядька Девіда трохи розслабилося. Його підборіддя і ніс були схожі на мамині. — Вона не хотіла зробити тобі боляче. Її лікар сказав мені, що вона настільки була вражена тим, що сталося, — і з часом її горе не зменшувалося, а, навпаки, збільшувалося, — що її мозок вирішив, що найкраще — прикинутися, ніби нічого не сталося. У вашому будинку, де не вистачало твого тата й сестри, прикидатися було нелегко, тож вона мусила поїхати. Якщо це вона сама поїхала, то, можливо, з вами трьома усе гаразд десь в іншому місці. Вона більше не могла впоратися з болем, тому сіла в машину і просто… їхала. Лікар сказав, що з нею все буде добре. Вона вже починає повертатися.

— Якою… якою вона була? — запитала я.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли була дитиною. Якою вона була?

— О, — дядько Девід замислився на хвилину.

Витиснув свій лимон у воду, а потім помішав її трубочкою.

— Ліззі була хорошою. Чудовою. Вона була милою, любила бути в центрі уваги і зазвичай отримувала найбільше уваги, бо була найменшою. Але, знаєш, вона ділилася нею. Вона весь час хотіла бути з одним із нас — хоча б із кимось.

Це було схоже на Саванну. Можливо, часом Саванна нагадувала мамі її саму.

Дядько Девід відкрив гаманець і витягнув фото чотирьох дітей — себе самого і трьох своїх сестер. Він вивчав фотографію, а потім передав її мені. Мій погляд зупинився на найширшій усмішці, яка осяювала обличчя найменшої дівчинки.

— Я знаю, що ти шукаєш, — він зітхнув. — Я також шукаю. Якоїсь підказки, що щось було не так…

Я кивнула.

— Але тут її немає, — сказав він.

— Думаю, так, — відповіла я.