Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Концтабір у Березі Картузькій забитий оунівцями. Ширяться моторошні чутки про тортури в Березі: професійні кати Коморовський, Штейнер, Питель за наказами коменданта табору Болеслава Грефнера застосовують середньовічні катування.

* * *

Полковник, а з ним і я, назавжди покинули Швайцарію — після публікації провокативної статті в женевській комуністичній газеті «Ле Травай» 24 липня 1936 року. У ній оголошувався вирок Провідникові ОУН: «На Варшавському процесі жертви Коновальця. Смерть терористові!»

Швайцарець Жан Плянк, який стежив за помешканням Полковника на вулиці Де ля Гаране, заарештований поліцією буквально перед виконанням атентату.

Скитаємося Литвою, Італією, Голландією.

Промінь надії на спалах боротьби за Україну зблиснув із проголошенням автономії Карпатської України. Командант Карпатської Січі Дмитро Климпуш вишколює у Хусті січовиків. Може, це початок великої війни?

Але на кого в ній маємо спертися? Українці поділилися на три групи: комуністи, звісно, за Радянський Союз, яре покоління націоналістів — за смертний бій з большевиками, помірковані оунівці на чолі з Андрієм Мельником сподіваються на підтримку Німеччини.

З приходом Гітлера до влади ідеолог націонал-соціалістичної партії Альфред Розенберґ висунув ідею боротьби з Польщею і СРСР, спираючись на незалежну Україну. Однак Гітлер після вбивства Пєрацького висловився проти ОУН.

Коновалець після довгих вагань зробив ставку на Німеччину. Тепер він зустрічається із наддніпрянцями: на випадок війни між Німеччиною і Радянським Союзом мусить бути підготовлена на терені східної України мережа ОУН. Так думає Полковник. Але в який спосіб уберегти його від більшовицьких агентів, замаскованих під українських патріотів?

* * *

Повинен, до речі, сказати, що Полковник ніколи не був таким собі ехт-галичанином: доля визначила йому поле діяльності в центрі України — було то його високе покликання, він волею Провидіння став вождем всеукраїнського національного опору. І хоч ностальгійно належав Галичині, Львову, Зашкову, все ж симпатії й довір'я до східних українців превалювали у його ментальності. Та й не дивно: створений ним Корпус Січових Стрільців, з яким він пройшов крізь трирічне воєнне торнадо в боях за нашу незалежність, складався з вояків майже всіх регіонів України, і ніхто з них не переважав хоробрістю, і до всіх Коновалець ставився однаково, як Командант і батько.

Тому і признавалися до нього в еміграції наддніпрянці, слобожанці та чернігівці — і хто з нас, найдовіреніших його людей, міг вгадати, з якими помислами приходять до Полковника його колишні бойові побратими й зовсім незнайомі особи; Коновалець водно повторював свою сакраментальну фразу: «Найдужче бійтеся страху!» й був довірливий і відкритий у щоденних стосунках з людьми.

Цілковито довіряв він харків'янину Леонідові Катаріву — Контрадміралові: вони колись разом вирушали з Білої Церкви проти Скоропадського, зверталися один до одного на «ти»; Катарів переконував Коновальця, що в Харкові й інших містах України існує потужне антибільшовицьке підпілля — і як би то було добре, коли б Коновалець погодився очолити те підпілля на Сході. Полковник на ті натяки не реагував, а Контрадмірал не наполягав, він був делікатний і слухняний, забирав у нього газети й націоналістичну літературу, приносив Полковникові поштові чеки, які свідчили про відправлення бандеролей; Коновалець писав звернення й відозви до східноукраїнських підпільників і їх теж віддавав Катаріву…

І враз його не стало в Женеві, ніби змило, й ця подія стала загадкою для Полковника, а я утвердився у своїх підозрах щодо Контрадмірала, ніколи й не мав до нього повної довіри.

* * *

П'ять років тому радянським кораблем, таємно в трюмі, прибув до Бельгії Іван Хом'як на псевдо Найденко. Він добився зустрічі з Коновальцем і представився йому як колишній воїн УГА. Сам родом зі Станіславівщини, після упадку УНР влаштувався на один із харківських заводів економістом, був заарештований і згодом звільнений. Заанґажувався в антибільшовицьке підпілля, до якого входили й колишні Січові Стрільці, і там дізнався, що до Коновальця підіслано убивцю на псевдо Контрадмірал. Отже, він приїхав попередити Полковника про те, що на нього готується атентат — таке завдання отримав від підпільної «трійки». Коновалець віддав йому кілька пачок листівок, і Хом'як тим же кораблем, у тому ж трюмі, вернувся на Україну як емісар від ОУН.

* * *

Незважаючи на те, що я надто підозріливо ставився до так званих посланців зі східноукраїнського підпілля до Коновальця, все ж Хом'якові-Найденкові повірив. Моє довір'я цілком зміцнилося на початку лютого 1938 року, коли ми перебували в Голландії. Одного дня задзвонив телефон, абонент назвав себе Павлом Вельмудом: він має справу до Полковника й покликався на Хом'яка-Найденка. Я подав Коновальцеві слухавку, й він якось аж похапливо взяв її.

Вони обидва довго розмовляли, й коли розмова закінчилася, побачив на устах Полковника усмішку, яка тут же згасла, й він проказав крізь стиснуті губи: «Виїжджаємо до Роттердама». Викликав телефоном Євгена Онацького, колишнього члена Центральної Ради, нині ж оунівця, і ми вирушили в дорогу.

У Роттердамі поселилися в готелі «Централь», обідали в ресторані «Атланта». Посланець від Хом'яка Павло Вельмуд, тридцятилітній, як на вигляд, чоловік з посрібленими скронями, розповідав про підготовку повстання в Україні, переконував Полковника й Онацького, що підпілля добре законспіроване, НКВД до організації ще не добралося, повстання намічене на весну… Він пригощав Полковника й Онацького цукерками, однак Онацький відсунув на край столу бомбоньєр. Стоячи біля дверей напоготові, помітив злобний зблиск в очах гостя. Він квапливо забрав коробку з цукерками й сховав до портфеля. Цей рух викликав у мене підозру, однак Полковник був спокійний. Він передав Вельмудові пачку листівок для повстанців, той підвівся, відкликав Коновальця вбік, вони коротко про щось поговорили, ніби домовлялися, й Вельмуд нас покинув. «Це певна людина», — сказав Полковник, й мені здалося, що він намагається переконати себе самого у правдивості своїх слів.

* * *

На початку травня Коновалець отримав від Вельмуда листа, в якому посланець з України призначав йому зустріч на 23 травня — в цьому самому ресторані.

Полковник пішов на зустріч сам, мене залишив на варті біля кінотеатру «Люм'єр», що навпроти ресторану «Атланта». Я чекав на нього не більше години. Бачив, як він виходив з ресторану з пакунком під пахвою. Коновалець швидко наближався до мене, мені вже видно було його зосереджене обличчя, він кивнув мені рукою.

І тут прогримів вибух…

Голландська поліція розпочала слідство, однак я до сьогодні впевнений, що ім'я справжнього вбивці ніколи не буде названо. Відомо лише одне: Коновальця знищила Москва… І ще на похороні Полковника я подумав,